Пройшла година, або й дві, шорхи не поверталися.
-- Мабуть ми їх добре налякали, бо вже скоро почне сіріти , а ці виродки не з’явилися. — сказав кремезний селянин з мечем в руці.
-- Так . Можливо вони сьогодні вже і не повернуться, але таку поживу, шорхи не покинуть, тому що голодні. А ми довго не протримаємось . Зранку треба вирушати в дорогу. Ці тварі, в низу, рухаються повільніше, ніж ми, по землі. Але ніхто не знає. Як далеко вони прорили свої нори, і де їх можна чекати. Вони гарні мисливці, і вміють чикати. — відповів, на те, Перус.
Карол вирішив навідатись до Мілени, вона разом з іншими жінками, була у хаті. Його шлях проліг уздовж загону з худобою. Біля самої огорожі стояв красивий, білий кінь, він фиркав і мотав головою. Хлопець на якусь хвилину зупинився, і замилувався цією красою. Йому, завжди, подобались, ці, граціозні істоти. Він простяг руку, щоб попестити тварину по морді, як раптом, кінь рухнув під землю. Карол так і закляк з простягнутою рукою. Несподівано, сильна, костиста лапа ухватила його за ногу і смикнула. Юнак упав, крик переляку вирвався з його горла. Що сили, він смикнув свою ногу, а іншою дриґнув, і влучив у щось м'яке і волохате. Із – за його голови , в низ полетів смолоскип, і Карол побачив того , хто його тримав. Хлопця,від відрази, аж пересмикнуло. Хтось схопив його під руки, і смикнув з усієї сили, звільняючи з лап шорха. Це був Мозус :
-- Ти в порядку, Кароле?
-- Здається. — відповів хлопець, обдивившись свої ноги.--- Лише штани порвалися.
-- Тоді не зівай, вони скрізь. — попередив Мозус .— Худобу ми вже не врятуємо. Шорхи вирили нору прямо в загоні. Будемо рятувати самих себе, та інших.
Чоловіки хапали смолоскипи, зброю і бігли до загону. Іржали коні, перелякано блеяли вівці, селяни розмахували вилами і сокирами, намагаючись відбити свою живність. Та підземна нечисть , лізла з нори як таргани, хапала, що було ближче і знову зникала в пітьмі, тягнучи за собою здобич . Карол бився разом з усіма, він помітив як шорх тяг до нори селянина, бідолаха пручався як міг, та сили були не рівні, хлопчина кинувся на допомогу. Ударом меча, він пробив потворі голову, підземлянин впав, та раптом знов посунувся. Карол хотів вдарити його знову, але збагнув, що потвору, тягне інша потвора, до нори.
Юнак допоміг чоловікові підвестись, у того були розідрані груди, і текла кров з голови. Він взяв, бідолаху, під руки, і повів до хати, де були жінки і діти, щоб там, надали йому допомогу. Карол з пораненим, дійшли майже до дверей будинку, як раптом, з нього, долинув жіночий вереск. Юнак посадив чоловіка біля вогнища:
-- Посидь тут. В хаті щось діється.
Карол кинувся в середину. Підлога в будинку виявилась земляною, і шорхи прорили в нього нору, але в приміщенні було досить світло, а це, їм, заважало. Та все ж, один з них, висунувшись до половини з нори, і на осліп , махав кігтястими лапами на всі боки, намагаючись когось вхопити. Міла підбігла до нелюда, і з усієї сили, встромила, в засліпленого ворога , вила. Той заверещав, показавши свої ікла і посунув назад до нори, та все ж, він, встиг вшкрябнути дівчину за ногу. Мілена скривившись від болю, присіла на підлогу. Зовсім поряд з нею, з ями, з’явилась лапа іншого шорха, ще б мить, і дівчина опинилася б у норі. В цей момент, до кімнати заскочив Карол, юнак з розмаху вдарив по гидкій кінцівці мечем, і вона відрубаною залишилась лежати біля нори. Хлопець підняв Мілу і на руках відніс до лави. Жінки заходились перев’язувати її.
--- Кароле, що робиться на зовні? --- спитала, Марика.
Вона притискала до грудей немовля. На її обличчі не було страху, швидше злість і рішучість, вмерти, але не віддати дитину шорхам. Через них, вона вже втратила своїх, рідних, діток. Тепер, вона була готова зубами гризти ворога. Хелена і Орика , порвавши простирадла на вузькі смужки, намірились вийти з будинку , щоб надавати допомогу пораненим, та Карол перегородив їм дорогу.
--- Нетреба виходити. Зараз, ви нікому не зможете допомогти. Лише заважатимете. Дочекайтесь, поки розвидниться.
Жінки хотіли заперечити, та раптом, все, скінчилось. Над обрієм запалав світанок. Страшні шорхи зникли, як наче їх і не було, залишивши по собі дві глибокі нори посеред майдану та в загоні. Люди розгублено роздивлялись навкруги . Серед селян було багато поранених, рвані рани ніг, грудей, живота, але ніде не дуло жодного вбитого, або пораненого шорха.
-- Як дивно. Я сам убив п’ятьох , а їх ніде немає. — здивовано, промовив Мартін.
-- Я бачив, як вони, своїх поранених, тягли до нори. — розповів, йому, Карол.
-- Для них , їхні мертві чи поранені, така ж пожива ,як і худоба яку вони в нас вкрали. — відразливо скривившись, промовив Перус.
-- А серед людей є жертви, ну, крім поранених? Я маю на увазі, загиблих. — звернувся старійшина до людей.
Він ходив між своїми односельцями і питав:
-- У вас всі цілі? Ніхто не пропав?
-- Здається, всі. — розгублено відповідали ті, переглядаючись, і гукаючи один одного по іменам.
Одна з жінок погукала свого чоловіка. Та відповіді не отримала. Вона ходила між односельцями, тримаючи на руках маленьку дівчинку і все питала:
-- А хто, бачив мого Ходула? Ви, не знаєте де Ходул?
Та ніхто їй не міг відповісти. Люди з співчуттям дивились на неї, розуміючи весь біль. Ніхто не міг втішити її , бо страшнішого горя, ніж втратити рідну людину, немає. Жінка заридала, закривши обличчя руками. До неї підійшли подруги, і відвели нещасну в бік. Плач поступово перейшов у схлипування, а потім вона замовкла, тільки очі, повні сліз, бездумно дивились, і нікого не помічали. Біля її ніг тулилася донечка, вона ще не могла зрозуміти чому мама плаче, і яке страшне горе спіткало їхню родину.
Карол сидів біля Мілени, і ніжно тримав, її, за руку:
-- Тобі дуже болить?
-- Ні , не дуже. Дякую тобі. Якби ти не опинився поряд, мене вже не було б.
-- Не кажи такого, я просто не міг бути в іншому місці. — лагідно посміхнувся до неї Карол, і зазирнув у блакитні очі.
Та Міла мабуть не зрозуміла юнакових натяків. Вона кивнула головою у бік натовпу селян:
-- Скільки ми намагаємось втекти від цієї нечесті, завжди одне і те саме. Таке відчуття, що шорхи всюди, мільйони цих тварюк живуть у нас під ногами. І тільки одне нас повинно хвилювати – де вони вилізуть наступного разу.
--- Я, не питав раніше… Що сталось у вашому селищі?
--- Мені важко, про це, розповідати.
--- Я розумію. Та все ж?
--- Кароле, тобі мало страхіття, яке ти бачиш! --- несподівано різко, сказала, дівчина. --- Ти бажаєш, ще і чути про нього? А, тобі, не прийшло в голову, що розповідати, про таке, я не маю сили? Що, ти, хочеш почути? Як шорхи вбивали, розгублених, зляканих людей, які не розуміли, що відбувається? Що, я і моя родина, вціліли, лише тому, що отримали від старійшини доручення, розікласти святкове вогнище? І стоячи там, під захистом вогню, я бачила весь той жах, і нічого не могла вдіяти. Так само як і мій батько. Лише Мозус, завдяки своїй, неймовірній силі, зумів пробитись, разом з дружиною, до нас…
Мілена майже кричала, Каролові в обличчя. А він, стояв оторопілий, не знаючи, як себе повести. Він, лише хотів, щоб дівчина не тримала в собі, не людський біль, що країв її серце. Такої поведінки, хлопець зовсім не очікував, і спочатку розгубився. Та потім, несподівано, навіть для самого себе, обхопив дівчину руками, і міцно притис до себе. Мілена замовкла на півслові, принишкла, наче мала дитина, в безпечному місті. Каролова настирність, дала свої плоди. Мілена звільнилась від внутрішньої напруги, обм’якла, і вперше, за весь час, заплакала.
Мозус і Перус говорили зі старійшиною і громадою. Вони, гуртом, вирішували, що робити далі.
-- Треба послати гінців, у інші поселення, щоб попередити людей про лихо. Розповісти їм, як захищатись, і що робити. А нам, всім, треба збиратися і іти на болота. Тільки там, де багато води , шорхи, нас не дістануть. — висказав свою думку Перус.
З ним погодились.
-- На болота шлях не близький, за день не встигнемо. – промовив Мартін. — Та ще, я чув ,там поселилось якесь плем’я, з півдня.
-- Якщо вони люди , ми, з ними, зможемо домовитися. Болото велике, місця вистачить всім. А про те, що дорога далека, це правда. Тому вирушаємо негайно. Нехай люди беруть тільки саме необхідне: харчі, одяг, інструмент. — поставив крапку в розмові Мозус .