Селяни швидко розійшлись по домівках, збирати свій, не хитрий скарб. Пустим і страшним, для них, було зараз, селище. Шорхи знищіли всю живність, ні курки, ні собаки не лишилось на їхніх подвір’ях. Лише п’ять коней, та кілька голів дрібної худоби, ось і все, що мали, зараз, пастухи .
Двох коней запрягли у вози, на них посадили дітей і склали харчі. Все інше добро люди мусили нести самі, або везти на візках. З поміж молодих селян, вибрали трьох дужих парубків, гінцями до інших поселень. Мартін написав листи їхнім головам, з попередженням про велике лихо, що прийшло на землі Махтерії . Хлопцям наказали , щоб поспішали і намагалися встигнути до ночі. Попрощавшись з рідними , ті негайно вирушили в дорогу. Решта селян теж рушила, але в іншому напрямку. Скоро, поселення, зовсім спорожніло. Всім жаль було полишати рідні домівки. Жінки стиха схлипували, чоловіки йшли мовчки, але з закам’янілими, суровими обличчями . Всі вони, ще мали надію колись сюди повернутися, бо на світі немає місця кращого за рідну землю.
4
Якщо ти вправний чаклун, то за допомогою простесенького заклинання, зможеш поспілкуватись з будь-ким, хто хоч трішки володіє магією. Орнагулу конче необхідно було поспілкуватися з одним чаклуном, його звали Муеро - лісовик. Він з Орнагулом, довгі роки, підтримували дружні стосунки. Старому магові, зараз, була необхідна його допомога. Він підійшов до полички, взяв невелике горнятко і поставив на стіл. Потім всипав в нього пригорщу якогось зілля, і щось пошепки заговорив над ним, дивлячись в середину. Потім долив туди трохи зеленого відвару. З посудини повалив густий, білий пар, і в тім пару , з’явилась постать людини в довгому, сірому балахоні, підперезаному мотузкою, і з посохом у старечих, висохлих руках. Орнагул злегка вклонився:
-- Вітаю тебе, Лісовику! Вибач що потурбував.
-- Та годі тобі вже розшаркуватись. — сухувато зупинив мага, Муеро. – Кажи вже що потрібно.
-- Я гадаю ,ти знаєш , що мене зараз турбує?
-- Так знаю. Десятий учень.
-- Він зараз іде до тебе. Прошу направ його на вірний путь. Я буду, тобі, дуже вдячний. — це останнє що встиг промовити Орнагул . Пара розвіялась. Старий чаклун сів в крісло і стомлено зітхнув. Навіть таке просте дійство забирало в нього багато сил. Та він був задоволений зробленою роботою, він взяв дзвіночок, який стояв на столику поряд, і подзвонив. До кімнати зайшов один з його учнів.
-- Збери всіх у бібліотеці. Треба підготуватись до дуже важливої зустрічі. Я скоро приєднаюсь до вас.
Учень шанобливо вклонився і зник за дверима…
Міла напівлежала на возі, нога розпухла і дівчина зовсім не могла іти. Карол ішов поруч. Він тяг візок на якому лежали якийсь інструмент та речі. Ніка йому допомагала штовхаючи з заду.
-- Кароле. — лукавим голосом обізвалась вона до брата. — А скажи мені, чому ти завжди там, де Міла. Вона тобі подобається?
Карол зиркнув на кузину:
-- Ану, прикуси свого язичка. --- сердито, щоб не почула Мілена, прошепотів він.
-- Ага. Розсердився . Значить я права.
Хлопець почервонів, і нічого настирній дівці , більше, не відповів. Швидше, за все, степовичка здогадувалась про його симпатію, та не подавала виду, хоч теж була не байдужою до хлопця. Спільне горе і труднощі зближують людей, а коли люди молоді та ще й подобаються одне одному, то почуття виникають так швидко, що не встигаєш цього усвідомити. Для Карола , в цілому світі , зараз не існувало кращого місця ніж біля цієї тендітної , ніжної білявки, що дивилась на нього з воза своїми неймовірно гарними очима.
Сонце було вже над головами подорожніх і пекло , мабуть, так, як ніколи раніше. А може, це тільки здавалось стомленим , знесиленим людям. До кінця мандрівки, було ще далеко. Вони поспішали як могли, щоб швидше дістатися до лісу, де було багато хмизу для великого багаття, бо тільки воно могло послужити їм хоч якимось захистом. На обрії виднілась чорна смуга хмар, вона швидко наближалася до мандрівників, збільшуючись в об’ємі. Подув прохолодний вітер, жара спала і стало легше іти.
-- Скоро піде дощ, та ще й, не аби який. — висловив, хтось, свою думку.
-- От і добре. При великій зливі , шорхи не висунуться із-під землі, вони цього не люблять. — мовив Перус.
Небо вже геть стало чорним, раптово його розсікла блискавиця і вдарив грім , такої сили, що аж вуха позакладало. Коні злякано встали на диби і шарахнулись в бік. Віз на якому сиділа Міла , піднявся на два колеса а потім завалився на бік ,збруя не витримала і порвалась. Все відбулось так швидко, що ніхто не вспів відреагувати на те, що сталось. Кінь, переляканий громом і перекинутим возом, біг галопом, тягнучі за собою уламок дишла. Він біг назад до свого селища. Кілка парубків кинулись його переймати, та де там, людським ногам, догнати коня. Хлопці повернулися ні з чим.
-- Що ж, така його доля. — сумно похитав головою Мартін.
Чоловіки поставили віз на колеса. Перус взяв доньку на руки і переніс на рядно , дбайливо розстеленого матір’ю. Почав накрапати дощ.
--Треба зупинятись тут. Скоро почнеться злива. Понакривайте вози ряднами, щоб харчі не промокли і не зіпсувалися, а дітей ховайте під них. — це старійшина , діловито походжаючи, командував кому, що робити.
Карол сів біля воза , неподалік Мілени. Він соромився підійти ближче, бо нею зараз опікувалися її батьки. До нього підсіли брати-близнюки Орест і Перо . Хлопець накинув на них і на себе, куртку і діти довірливо пригорнулись до свого старшого брата. Злива не примусила себе довго чекати. Важкі краплі затарабанили по землі і по всьому, що траплялося в них на шляху. Каролова куртка швидко промокла наскрізь і вода лилась за коміри і текла по спині. Близнюки здригалися при кожному спалаху блискавки . Негода тривала не довго. Сильний вітер погнав хмари далі, краплі дощу стали рідшати і невдовзі зовсім зникли. Над обрієм заблищало сонце.
-- Вже вечір, до лісу не встигнемо .— вголос розмірковував Перус. — Тому табір, нехай залишається таким як є. Повечеряємо на сухом’ятку , та й вкладатимемося спати.
Хоч як не кутали жінки харчі, та все ж вони зіпсувалися від дощу, хліб розкис, крупа промокла, сіль взагалі майже розтанула. Тому їли лише сир і трохи нарізали в’яленого м’яса, але його дали тільки пораненим, щоб підтримати їхні сили. Ніч була прохолодною, мокрий одяг не зігрівав. Люди тулилися одне до одного, та це мало допомагало. Посеред ночі, Карол почув тихий стогін, хлопець прислухався, стогнала Міла. Орика нахилилась над донькою, і щось стиха до неї промовляла. Перус теж був поряд. Та він лише безпорадно розводив руками. Карол підповз до них. Обличчя дівчини палало від жару. Вона відкрила очі:
-- Кароле, мені дуже зле і холодно.
Мілену обгорнули покривалом, рядном, аби тільки зігріти, бо нічим іншим, допомогти не могли. Навіть кип’ятку не було на чому зварити. На ранок, дівчині, ще погіршало, обличчя палало, губи потріскались, і вона нікого не впізнавала. В її хворобливій уяві, мабуть поставали страшні картини, вона весь час скрикувала і гукала на допомогу. Серед селян, теж, було багато хворих. Стогнали поранені. Та їм , як і Мілені, не могли допомогти. Треба було швидше рушати. В лісі багато лікарських рослин з яких можна приготувати цілющі відвари, і хоч чимось зарадити хворим. Через пів години, люди вирушили далі, до вже зовсім близького лісу.
Дітки які вміли ходити, тепер теж ішли пішки, перемішуючи своїми маленькими ноженятами, розкислу після дощу, землю. На єдиний віз, що залишився поклали хворих, які вже не могли іти. Карол і Перус поклали Мілену на возика з інструментом, накрили ковдрою і потягли по слизькій, дорозі. До юнака підійшла Ніка:
-- Ти вибач мене , братику, за вчорашнє — винувато промовила, і не чекаючи відповіді, взялась помагати.
Іти було важко, та мандрівники не зупинялися, у них була мита, і вони, що сили, прагнули до неї. Майже опівдні люди дійшли до перших дерев, тут дорога була більш трав’янистою, йти стало легше. Зайшовши в глиб лісу , мандрівники розбили табір. В першу чергу почали розводити багаття, хоча це зробити було не так просто, і хворост, і мох були сирими. Сонце, в лісі, не так швидко висушувало вчорашню зливу , як у полі. Та через кілька спроб, вогонь таки запалав . За той час жінки встигли назбирати потрібної трави і поставили на палаюче багаття казан з водою. Чоловіки майстрували курині , у які збиралися переносити хворих людей, та і всім іншим, треба десь перебути , поки ті лікуватимуться.