Карол схаменувся.
-- Вибач, Шутіме, я трохи замислився. — зупинився Карол.
-- З твоїми думками, можна забрести хтозна куди. — посміхнувся чоловічок.
-- Послухай , Шутіме, я давно хотів тебе спитати, звідки ти тут такий узявся? Я ніколи не бачив такого народу. — несподівано для Шутіма, спитав Карол.
Коротун здвигнув плечима.
-- Муеро казав, що до приходу Мари, був такий мандрівний народ. Вони подорожували нашими планетами, по чарівному переходу. Мабуть моїм батькам сподобався цей світ, і вони залишилися. Та вони вже давно померли, і я остався один. От і живу в лісі, самітником, бо яка жінка, схоче мати, такого чоловіка.
Каролові стало жаль Шутіма. Він спробував його втішити:
-- Десь у світі є і твоя половинка, і ти її, неодмінно знайдеш.
-- Тобі легко казати! Ти, он який, красень! — заздрісно пробурчав чоловічок.
--- Ти теж, але по своєму! --- і щоб змінити тему, спитав. --- Нам ще довго іти?
--- Та вже прийшли. Ось мій будинок!
--- Де? Я нічого не бачу!
--- Не туди дивишся, задери голову до гори.
Карол подивився в гору, і на одному з дерев побачив хатинку.
--- Ти живеш на дереві?
--- Так. Чому, тебе, це так дивує?
--- Але ж, це так складно, кожного разу залазити догори!
--- Кароле, якби ти був лісовим мешканцем, то не задавав би, таких глупих, запитань. Подивись на мене! Я навіть, як слід, і постояти за себе не в змозі! А, якщо прийде, якийсь злодій!
--- Злодій? Тут в лісі? --- Каролові стало смішно, і він пирснув.
Шутіма це, несподівано образило:
--- Ну не злодій, а великий звір. Яка різниця! І взагалі, кожен живе як уміє. Якби я знав, що ти такий… --- коротун не зумів підібрати підходящого, для Карола, прозвиська, махнув рукою, і додав: --- То залишив би, тебе, в своїй пасці!
--- Ну годі, не гнівайся на мене. Я зовсім не хотів тебе образити. Пробач.
Карол, від щирого серця, попрохав вибачення, і карлик йому пробачив:
--- Забули.
Шутім підійшов до дерева, на якому була його хатина, і відшукавши серед гілля шворку, смикнув за неї. Згори, з тріском розмотуючись, опустилась мотузяна драбина. Чоловічок, з проворністю, якої від нього, Карол, зовсім не очікував, поліз у верх. Сховавшись в своєму будиночку, Шутім почав збиратися. Стоячи під деревом, хлопець чув, як на горі, щось гупало, гуркало, дзвенів якийсь посуд. Нарешті, важко сопучи, з торбиною за плечима, з’явився Шутім.
--- Ну, от. Я вже готовий в путь! --- бадьорим голосом, об’явив він.
Переселенці, рухались повільно, на возі по лісі дуже не розженешся. То корчі, то поламані дерева, по всяк час, перетинали шлях. Доводилось весь час зупинятись і розчищати дорогу. Мартін підійшов до Крістура щоб, спитати про спільне проживання обох племен.
-- Взагалі то, це питання , до нашого старшини. Та я гадаю ми зможемо на перший час розмістити дітей і жінок в своїх домівках. Для решти, збудуємо тимчасові курені. Потім, допоможемо збудувати власні будинки.
-- А скільки у вашому селищі хат?
-- Десятка два набереться. Місця хватить усім.
-- Я і мої люди , дуже вам вдячні за прихисток. Нам більше нікуди іти. Ти ж сам чув, що робиться навкруги. – сумно промовив Мартін.
Крістур, в знак згоди, кивнув головою.
-- Стій! Дали дороги немає. — хтось гукнув попереду. – Цей завал ми вже не зможемо прибрати.
-- Тоді розпрягайте коня. Віз залишимо тут. На болоті, він вам все одно не знадобиться. — скомандував Крістур. – Дещо з речей, нав’ючимо на тварину, решту доведеться нести самим.
-- Всього не візьмемо. — промовив хтось з селян.
-- Нічого страшного. До болота, залишилось не так багато іти. Повернемось сюди завтра в ранці і перенесемо решту речей. Їх тут ніхто не займе.
Мартін ходив між людьми і розподіляв поклажу. Нарешті рушили далі. Аж на вечірній зорі, біженці, увійшли до поселення болотників. Місцеві жителі гостино їх зустріли. Вони вже домовилися між собою, де житимуть прибулі. Людей швидко розселили і селище зажило звичайним життям. В домі голови, зібралася знайома компанія: Мозус , Крістур, сам господар з дружиною, добавилися ще Перус, Мартін та Муеро-Лісовик. Вони сиділи за накритим столом і розмірковували про подальше співіснування.
-- Щось, Карол затримується, не сталося б якогось лиха. На дворі, вже глупа ніч. Ліс для ночівлі, не саме вдале місце. — захвилювався Мозус.
-- Ти правий . – підтримав товариша Перус.
Всі одразу переключилися на цю тему. Хто пропонував, зразу іти хлопця шукати, хто діждатись ранку, та було зрозуміло , доля Карола і Шутіма, нікому не байдужа.
А хлопець з коротуном в цей час ішли по лісі. Темінь навколо була така, що хоч око видовбай. Вони натикались на стовбури дерев, шкопирталися через коріння і бурелом. Остаточно вибившись із сил, вирішили заночувати прямо там де стояли. С трудом, назбирали хмизу і розвели багаття.
-- Дивно, вже давно повинно бути болото. — виправдовувався Шутім.
-- Ти впевнений, що ми , ішли правильним шляхом? — спитав його хлопець.
-- Зараз, я, ні в чому не впевнений. В ночі, ліс виглядає інакше, ніж в день. Розвидниться, тоді побачимо. — відповів коротун.
Карол поворушив палицею в багатті, і сумно зітхнув:
-- Наші, вже мабуть повечеряли. Їсти хочеться так, що аж душа болить.
-- Думаєш, тільки тобі. У мене, теж мабуть , з самого ранку і крихти хліба в роті не було. А болотяні черви, такі смачні. — замріяно промовив, Шутім.
-- Так. Зараз я б і від черв’яка не відмовився. – погодився з ним Карол.
Він сердито жбурнув в багаття свою палку.
-- Спати будемо по черзі, мало чого може статися.
Коротун погодився, і першим улігся біля вогню, скрутившись калачиком. Карол посміхнувся, дивлячись на нього. Йому подобався цей чоловічок, трохи дивакуватий і безпосередній, наче дитина. Хлопець обперся спиною об стовбур якогось дерева, і став згадувати прощання з Міленою. В грудях млосно залоскотало , йому дуже захотілося її побачити. Він пригадав її миле личко, дотик ніжних рук, і важко зітхнув. І як їх згараздило, заблукати? Несподівано, юнак почув шурхіт. Десь зовсім поруч. Він взяв з вогню гілляку, і піднявши її над головою, трохи пройшов в перед, на звук. Спочатку він нічого не побачив, та раптом, перед ним, майнула якась тінь. «Невже шорхи?»-- майнула у хлопця , страшна думка. Він не уявляв, яка в лісі, ще може бути небезпека. Він почав водити вогнем , на всі боки, намагаючись висвітити ворога. З ліва від себе, він побачив дві зелені точки, за ними ще кілька пар. Він кинувся назад до вогнища, підкинув в нього хворосту. Прокинувся Шутім.
-- Що сталося? Чого ти розбігався?
-- Вставай , здається поряд підземляни. — схвильовано відповів Карол.
Коротун миттю вскочив на ноги і теж вихопив з вогню палаючу гілку. Він ще не зустрічався з цими тварями, та йому вистачало і розповідей про них.
-- Де ти їх бачив?
-- Он , з того боку. — тикнув пальцем, хлопець.
Шутім придивився, і теж побачив зелені очі, та вже не в купі. Незнайомці розійшлись на півколом, мабуть готовлячись до нападу. Чоловічок вище підняв вогонь. Потім повернувся до Карола.
-- Це не шорхи. — повідомив він йому.
-- А хто?
-- Вовки. Та від цього нам не легше. Ти вмієш лазити по деревам?
Хлопець ствердно хитнув головою.
-- Тоді залазь, а потім допоможеш піднятися і мені.
Каролові не потрібно було повторювати двічі. Він швидко задерся на найближче дерево. Шутім в той час стояв розмахуючи палаючою гілкою, та вона швидко догоряла. Вовки підходили все ближче і ближче.
-- Ти скоро там. – зляканим голосом гукнув коротун.
-- Давай руку. Я тебе підтягну. — скомандував Карол .
Він перегнувся через товсту гілляку і простяг другові руку.
-- Опустися нижче, я не дотягнуся. --- попрохав Шутім.
Юнак опустився трохи нижче і схопивши товариша за зап’ясток, з силою смикнув в гору, і якраз вчасно. Одна з тварин кинулась на свою здобич, та запізнилась. Чоловічок вже опинився на дереві. І зуби вовка голосно цокнули ухопивши повітря.