-- Що, впіймав облизня?— вже сміливо крикнув з дерева, Шутим.
Так вони і просиділи до ранку, майже не спавши. Звірі ночували тут же, і на ранок нікуди не зникли. Вони не збиралися іти з нічим, мабуть дуже зголодніли. Це були не підземляни, що бояться сонячного світла. Вовків, яскраві промені, не лякали.
-- Що будемо робити?— спитав Карол.
-- Наче я знаю. – здвигнув плечима Шутім.
Несподівано звірі нашорошили вуха і попідводились.
-- Вовки, щось почули. Дивися, як розхвилювались. — звернув хлопцеву увагу на тварин, коротун.
Друзі прислухалися.
-- Я теж щось чую. — радо вигукнув юнак. — Наче мене хтось гукає.
-- Може нас вийшли шукати. — висловив свій здогад, Шутім. І сам що є сили заволав:
-- Агов. Ми тут. Ідіть сюди.
Карол теж підключився. Став горлати ще голосніше, ніж товариш. Вовки відступили, але недалеко. Все ще надіючись, вполювати здобич. Зовсім близько почулися крики. Карол впізнав дядьків голос.
-- Дядьку Мартіне. Я тут, допоможіть!
Із за дерев, заявилися чоловіки. Хлопець, забувши про небезпеку, сплигнув на землю і допоміг злізти Шутіму.
-- Ось ви де!-- Радо вигукнув , старійшина.
Поруч з ним стояло кілька чоловіків , серед них і Мозус.
-- Ми заблукали. — винувато розвів руками Шутім. – Ніч, була дуже темна.
-- Нічого. Головне з вами все добре. — промовив Мозус. Він потріпав хлопчину за плече. Карол роззирнувся на всі боки.
-- Що, ти, шукаєш ?-- спитав його чоловік.
-- Та нас всю ніч, сторожили вовки. Я спочатку подумав, що то шорхи. Дуже злякався! Виявилось, це вовча зграя. Все ж , від вовків легше врятуватися. От ми і просиділи всю ніч на дереві. А тепер вони втекли і навіть доказів свого існування не залишили.
-- Чому ж , залишили. Ось під деревом кілька куп лайна. — промовив один з прибулих чоловіків.
Всі весело засміялися, це зняло напругу тривожної ночі. Гуртом вирушили до поселення. Коли вони з’явилися біля болота, хтось затрубив в ріг, сповіщаючи, що пошуки зниклих, припинено. Невдовзі, з лісу вийшло ще дві групи . Всі раділи , що все, добре скінчилось. Загублинців одразу нагодували. Тут вже, Шутім , відвів душу, наминав так, що аж за вухами лящало. І куди тільки все те, в такому малому тілі, зникало? Коли Карол і коротун наїлися, Муеро попрохав старшин зібрати раду.
Хартум і Мартін погодились. Це стосувалося, обох племен. В скорості, біля будинку голови зібралися усі чоловіки. Хто сидів на камені , хто стояв обіпершись о стіну будинку, хто просто переминався з ноги на ногу. Лісовик вийшов в перед:
-- Страшна сила -- ці шорхи. Та все ж , е люди , які знають як їх здолати. Та до них , довга дорога. Я кажу про Орнагула, і його учнів. Вони живуть далеко, на березі моря, в своєму замку. Ми, чарівники, можемо спілкуватись на відстані. Востаннє, коли це відбулось, старий маг попрохав направити до нього, ось цього хлопця.
Муеро виштовхнув на перед, Карола. Потім продовжив:
--- Сам, він, не дійде. Потрібно кілька добровольців, для супроводу. Достатньо п’яти чоловік. Бо великим натовпом, теж незручно бродити.
Хлопець стояв посередині кола, і вдивлявся в суворі обличчя чоловіків. Всі вони , чудово розуміли, наскільки небезпечно, зараз, вирушати в мандрівку. У них , майже у кожного, родини і їм треба про них піклуватись. Карол терпляче ждав відповідь. Нехай, люди, все добре обміркують, а вже потім приймуть якесь рішення.
-- Я піду! — на перед вийшов Крістур. — Гадаю, моя сила в дорозі, знадобиться.
За ним вийшов Івер:
-- Я теж, друже. Гарна мандрівка мені не завадить.
-- Ми з тобою, хлопче, не мало пережили у двох. То хай так буде і надалі. — промовив Мозус. —Я теж іду .
-- Якщо не заперечуєте, ми з братом теж підемо з вами. —з гурту на перед, вийшли два високих, широкоплечих парубків, дуже схожих між собою. — Мене звуть Плато, а це, мій молодший брат , Капер. Ми обоє, справні воїни, добре стріляємо з луків і б’ємося на мечах.
Карол радів, що збирається така чудова компанія. Хартум підвівся, він сидів на порозі свого будинку, і обвівши поглядом народ, сказав:
-- Ну, от і добре. Я гадаю, що цих людей, буде достатньо.
-- Як це , достатньо! А я. — вискочив на перед Шутім. — Я теж іду з вами!
-- Ні , Шутіме, не ідеш. Це занадто важка подорож для тебе. — спинив його, Мозус.
-- Так, не справедливо! Якби не я, ви б старого Лісовика, навіть і не знали.
Коротун з пересердя , тупнув своєю кривою ніжкою. Мозус посміхнувся, намагаючись заспокоїти його.
-- Ми всі, цінуємо те, що ти для нас зробив. І дуже тобі вдячні. Але, Шутіме, ні і ще раз, ні . Зрозумів?— поставив крапку в розмові, чоловік.
Коротун мовчки повернувся і пішов до будинку Крістура, що його приютив. Він ніс, в душі, глибоку образу.
-- Що ж, я гадаю, всім можна розійтись. А ті, що завтра вирушають в дорогу, зайдіть до будинку. — наказав голова болотників. І пішов в приміщення, перший. Його дружина сиділа на лаві, під вікном і щось в’язала.
--- Маліло. — звернувся він до неї. — Збери своїх подруг і разом , налаштуйте все необхідне хлопцям в дорогу. В ранці, вони вирушають.
Жінка мовчки встала і вийшла з хати. Хазяїн, запросив всіх сісти.
-- Ну, чарівнику, розповідай куди треба іти. — обізвався до Муеро, Плато.
Старий, обережно розгорнув на столі, пожовклий папір і пригладив рукою .
-- Це мапа. Шлях указаний від моєї хатини і аж до замку Орнагула.
-- Добре, щоб ця подорож, не виявилась марною. — зітхнув Мозус. — На весь шлях у нас піде, не менше тижня. І то, якщо в дорозі, нас, ніхто не затримає.
-- Крістуре, як ти гадаєш, нам краще обійти болото , чи піти навпростець. — запитав Карол .
-- Я, це болото, добре знаю. Якщо підемо в обхід, втратимо майже день, а якщо навпростець, години за три перейдемо. — відповів болотник.
-- Візьмете два човни. Місцями трапляються глибокі ями, пішки ви через них не перейдете. Та й про кубла черви, не треба забувати, вони страшніші за трясовину. — давав настанову , Хартум.
-- Не хвилюйся, голово. Все буде добре. — заспокоїв його племінник.
-- Вирушаємо з першим промінням, тому пішли відпочивати. Особливо це потрібно тобі, Кароле, ти ледь на ногах тримаєшся. — закінчив розмову Мозус.
--- Зачекайте ще трохи. --- зупинив товариство, Муеро. --- Я для вас, ще дещо приготував.
Старий чарівник витяг пляшечку і торбинку.
--- Оце, зілля, на кшталт того, що я готував у лісі для поранених, але в десятки разів сильніше. Достатньо краплини, щоб заживити найстрашніші рани. --- пояснив Муеро, віддаючи посудину, Каролу.
--- А в торбинці, що? --- поцікавився юнак.
--- Це, чарівний порошок. Його сила в тому, що посипана ним річ, в темряві починає світитися. Сподіваюсь, вона стане вам у пригоді, коли не зможе допомогти вогонь.
--- Дякуємо, тобі, Лісовику. Ця подорож, насправді, є нашою останньою надією.
--- Я, лише, підказав шлях, а іти ним, вам.
Нарешті, всі розійшлись по домівках. Попрощавшись, Карол пішов разом з Івером, до його хатини. Спочатку хлопці ішли мовчки, потім Карол спитав:
-- Чому ти визвався іти з нами? Ти ж розумієш, що це небезпечно.
-- Ми ж друзі! І повинні бути разом. І Мозус так сказав.
-- Ми ж ледь знайомі. Ти, впевнений, що я той самий друг, який тобі потрібен?
Івер знизав плечима.
-- Я швидко розпізнаю людей. Ти хлопець, що треба.
-- Мені приємно, що ти про мене такої думки, але ж, як же твоя мама. Вона ж залишиться зовсім сама. Ти, про неї , подумав.
-- Мама мене зрозуміє. Звісно їй буде важко мене відпускати. Та вона не осоромить свого сина, перед чоловіками.
Так розмовляючи, хлопці дійшли до помешкання. В середини горіла маслянка, жінка схилилася над якимось шиттям. Івер сів поруч неї.
-- Мамо, я іду з селища, разом з кількома друзями. Ми повинні допомогти людям здолати шорхів.
-- Тобі ,обов’язково, треба іти ? Мало ми помикалися світом. Не находився?— сердито мовила вона.
Жінка затулила обличчя руками і заплакала. Вона розуміла, що не зупинить свого хлопчика, але їй так не хотілося втрачати його. Юнак став навколішки біля неї і сховав лице в ганчір’ї, яке вона тримала.