-- Не сердься, мамо. Якщо не я , то хто інший? Все буде добре, ось побачиш! Ми здолаємо цю мерзоту і швидко повернемось.
Жінка нахилилась і поцілувала сина в потилицю. Від цієї картини у Карола защеміло серце, він ліг на лаву і повернувся обличчям до стіни. Хлопець пригадав, як не хотіла відпускати його від себе, рідна мати, гладила по голові і плакала. Як це було недавно, і як давно. Здавалось, пройшла ціла вічність з того часу. Важкі думки каменем давили на душу, та втома далась взнаки, в скорості, Карол заснув, міцно, без снів.
На ранок, все вже було готове в дорогу. Міла стояла на містку, біля човнів, які приготували для мандрівників. Вона навмисно, встала так рано і мабуть пішла б до хатини де ночував Карол, та не знала де вона знаходиться. Тому і стояла тут. Дівчина була страшенно сердита на хлопця. Він, вчора, навіть не здогадався прийти до неї, а сьогодні, знову її полишає. Він, навіть не захотів повідомити їй, про свою нову подорож. Мілена почула позаду кроки і обернулась. До неї наближався Шутім.
-- Чому так рано підхопилася, Міленко?— спитав він, ще з далеку.
-- Чекаю на Карола. Хочу сказати йому все, що я, про нього думаю!
-- Нетреба, Міло. У мене є, до тебе, справа. Пішли зі мною, я тобі розповім.
Проводжати маленький загін, прийшло все селище. Люди на перебій прощалися і бажали удачі в дорозі. До Карола підійшла Мілена, вона ніжно взяла , своїми маленькими долонями його обличчя і поцілувала у губи. В її очах не було смутку. Юнак згадав їхнє останнє прощання, тоді дівчина була геть іншою, його це трішки збентежило. Подруга до нього ласкаво посміхнулася і побажала успіху і талану. Карол подякував, і вже був зробив кілька кроків в бік човна, та знову озирнувся. Мілена , стояла на тому ж місті, склавши руки на грудях, її обличчя було спокійне і рішуче. « Тут, щось не так.»-- підкралися до хлопця сумніви. Та суєта прощання, відігнала від нього цю думку. Капер відшукав у натовпі Ніку. Він підійшов до дівчини, і трохи соромлячись, спитав:
--- Ніко, я можу сподіватись на те, що ти мене чикатимеш?
Дівчина посміхнулась кутиками губ, і кокетливо кивнула головою. У парубка, від радості, закалатало в грудях. Не пам’ятаючи себе, він обхопив, своїми сильними руками, дівочий стан, і закрутив її, навколо себе. Цього разу, Ніка не пручалась. Вона зняла, зі своєї шиї, намисто, і поклала на широку, чоловічу долоню. Капер затис подарунок в руці:
--- Я обіцяю, що скоро, повернусь! До такої гарної дівчини, як ти, не можна не повернутися.
Ніка зашарілася, і ставши на шпиньки, поцілувала його у щоку. І ось, мандрівники, посідали в човни і готові були вирушити в дорогу. Мозус дивився на Марику, вона стояла разом з іншими проводжаючими, притиснувши до грудей дитину.
-- Бережи себе і малого. — гукнув, він, дружині.
Марика у відповідь, лише кивнула головою. На слова в неї не хватило сили. Вона дуже боялася втратити чоловіка, та не насмілилася відмовляти його від подорожі. Всю свою любов і ніжність, вона подарує крихітному створінню, що зараз тримає на руках, дитині, врятованій в спустошеному селищі.
Подорож маленького загону, розпочалась. Мандрівники переплили плесо і зайшли в лабіринти очерету. Плато і Капер, що правили човнами, добре знали ці проходи, тому рухалися без затримки. Та ось передній човен , зупинився.
-- Все, човни нас далі не везтимуть. Прийшла наша черга, будемо тягти їх на собі. — сказав Плато.
Почали вилазити, і одразу, попровалювалися по коліна в мул.
-- Так, дорога не дуже тверда. — спробував пожартувати, Мозус. — З моєю вагою, я можу провалитися на інший бік земної тверді.
--- Нічого страшного, я ж не провалююсь. --- відповів, йому, Крістур. --- Головне, це набагато скоріше, ніж в обхід.
До човнів прив’язали мотузки і потягли крізь зарослі рогозу. Іти було вкрай важко. Стежок і протоптів не було. Рогоз з очеретом, сплелися так, що доводилось прорубувати прохід мечами. Та ось знову заблищала по переду чиста вода. Плесо було спокійним і не глибоким. Та тільки но Карол опустив в нього ногу, вода раптом закипіла і якби не Крістур, який був позаду, то хлопець, не вдержався і неодмінно б упав. Та болотник встиг ухопити його за комір, і потягти назад до очерету.
-- Ніколи не вступай у воду, не провіривши спочатку дно. Болото буває дуже підступним. Щойно, ти трохи не впав в черв’ячну яму, а це ще гірше ніж трясовина, бо в першу, ти провалюєшся повільно і в тебе ще є надія з неї вибратись, але в таку яму, ти пірнаєш миттєво і врятуватися з неї неможливо. Черви обплутають тіло враз і істота, що сюди потрапила, каменем іде на дно. — чоловік, все це розповідав з виглядом знавця, безперервно розмахуючи руками.
Карол дивився на нього, і розгублено кліпав очима. Хлопець, швидше злякався, самого Крістура, ніж того, що міг провалитися. З боку, це, виглядало дуже кумедно.
-- Годі тобі, Крістуре читати хлопцеві нотації, він вже все зрозумів. – заступився за Карола , Плато. — Сідайте в човни і рушаємо далі.
Весь наступний шлях був майже такий самий, то чисті заводі, то густі , непролазні зарослі. Мандрівники добряче виморилися, поки дійшли до берега. Всі були мокрі і у багнюці з голови до ніг. Та все ж , маленький загін стояв на твердій землі.
-- Так, добряче нас вимотало болото. — важко зітхнув Мозус. — Не легке у вас тут життя .
-- Не легке. — погодився Крістур.
Він почав діставати з довбанок поклажу, передаючи кожному, його торбину.
-- А чому, у нас, сім сумок?— розгублено спитав він. — Нас же лише шестеро.
-- Нічого, зайву будемо нести по черзі. Зараз понесу я. — Мозус закинув зайву торбину за друге плече.
Він, якось одразу, став лідером їхньої групи, і з цим ніхто не сперечався. Човни лишили на березі, пізніше з селища прийдуть люди і заберуть їх.
-- Дивіться! По переду хтось палить багаття!— вигукнув Івер.
-- Зараз побачимо, хто це може бути. — Мозус прискорив ходу і вийшов на перед.
--- Мабуть, ще якісь бідолахи, що шукають на болоті порятунку. — мовив Капер.
Біля вогнища сиділи з десяток чоловіків і жінок. Всі вони були похмурі і змучені. Ніхто навіть не підвівся на зустріч маленькому загону, що до них наближався. Втома і голод, майже повністю знесилили їх, і цим людям, до всього було байдуже.
--- Що сталося з вами? Чому ви тут, і в такому стані?--- спитав у незнайомців, Плато.
--- А, ти, себе бачив? --- Обізвався молодий, чорноокий хлопець.
--- Так, згоден. Вигляд у нас не дуже привабливий. Довелося лізти через трясовину. --- оправдувався молодий болотник.
--- А нас, серед ночі, з рідних домівок, вижили якісь тварі, що з’явилися в нашому поселенні. Вони нищіли все живе, навіть котів і собак позабирали в свої нори. З усього населення залишилася невелика кількість людей. Шукаючи порятунку, ми пішли в місто Махтер, де завжди продавали своє вугілля. Та коли увійшли в нього, відчаю і страхові нашому не було меж, місто зустріло нас мертвою тишею. Ми побачили напівзруйновані будинки, навколо були плями крові і скільки не намагалися нікого ні живого , ні мертвого ми там не знайшли, а вже підходила ніч. Люди зайшли до найбільш вцілілого будинку і закрилися там . Коли зовсім стемніло ми почули, що з зовні хтось шкребеться, розгрібаючи стіни , намагаючись вдертися до середини, і це їм швидко вдалося. Під стелею висів світильник, ми спромоглися розгледіти нападників. Бридкіших істот, я ще ніколи не бачив. Вони були з іклами і кігтистими лапами. Чоловіки і жінки відбивались як могли, а вони все лізли і лізли, аж поки не прийшов ранок. Зараз перед вами, всі, що змогли вижити. — хлопець показав рукою на своїх соплемінників. — Не знаючи, що робити, ми повернулися назад.
Мозус з товаришами перезирнулися. Все, що їм щойно розповіли, було для них знайоме і вони знали відповідь. З розповіді хлопця, їм стало зрозуміло, що перед ними, залишки племені вугільників.
-- Це були шорхи. — пояснив Крістур. — Вони прийшли на наші землі з півострова Стеркія. Ці тварі, нищать все на своєму шляху. І порятунку від них у простих смертних, немає. Тому ми вирішили іти до чаклунів, може вони нам допоможуть.