-- Збирайте до купи, все, що горить. — наказав Мозус.
Робота закипіла, нікому не потрібно було пояснювати, що для них означає вогонь в ночі. Купа дрючків, дерев’яних меблів, ганчір’я швидко росла. Розвели два невеличких багаття, самі посідали між ними, спинами одне до одного.
-- Дивно. Ми ідемо вже два дні, але ще не побачили жодного шорха. — обізвався Капер.
-- Тьху, тьху. — сплюнув Мозус. — Не навроч, парубче! У нас ще , ціла ніч попереду. Та, гадаю, Теймур правий, вони взяли в цій місцевості, все, що могли і подались далі, а ми , весь час, ідемо по їхніх слідах. Та все ж , треба бути пильними, бо можливо я і помиляюсь.
--- Тут, і повітря, пахне смертю. --- обізвалась дівчина.
--- Ти була тут, раніше? --- спитав у неї, Теймур.
--- Ну що ти, моє поселення, занадто далеко з відси.
--- А я, часто, тут бував. Привозили, на продаж, вугілля. В ярмарковий день, тут було особливо гарно. Грали музики. Вулиці прикрашали різнокольорові ліхтарики і прапорці. Гуляли святково вбрані городяни. На кожному перехресті торгували здобою і цукерками.
Розповідаючи про колишнє місто, Теймур дивився кудись у далечинь, мабуть уявляючи те, про що повідував. Його обличчя, набуло зовсім іншого виразу, якогось замріяного, і по дитячому безтурботного. Мілена, сама того не усвідомлюючи, замилувалась, дивлячись на нього. Страхи відійшли кудись в бік, і дівчина розцвіла в посмішці. Каролові б, радіти з цього, та він би і радів, якби той, дівочий погляд був спрямований на нього, а не на вугільника.
--- Найшов, про що базікати. Навкруги, казна що діється, а він про цукерки! --- нарешті, не стерпів, їхньої розмови, хлопець.
--- Балачки, про лихо, кращі? --- відрізав, йому, Теймур.
--- Зате реальніші! Не відволікають, від дійсності.
--- Не хвилюйся, базікаючи, я на чатах, не засну.
Зрозумівши, на що натякає вугільник, Карол стис кулаки, і вскочив на ноги. Теймур теж підвівся.
--- Хлопці, ви чого? --- злякано , на них дивлячись, спитала Міла.
--- Годі вам! --- втрутився в суперечку і Мозус. --- Чого зіткнулись, як два барани? Немає, іншого клопоту?
Хлопцям стало соромно, за свою поведінку, і вони, мовчки, розійшлись. Та кожен, залишився при власній думці. Ніч , як і попередня, видалась спокійною, хоч мандрівники і попалили все, що назбирали для багаття. Ранок застав сплячими, майже всіх. Не спав, лише, Крістур. Його розбудив дитячий плач. Чоловік відкрив очі, і прислухався. Можливо , це , лише сон? Та ні, звуки знову повторилися, і до них додалось якесь шурхотіння. Крістур підвівся, і нічого, нікому не сказавши, пішов подивитися, що ж то за писк. Він пройшов, в здовж вулиці, кілька будинків, плач став виразнішим і чувся десь із за рогу наступної будівлі. І справді, повернувши, він побачив маленького хлопчика, той сидів зігнувшись під стіною і плакав. «Як змогла вижити дитина, в цьому знищеному місті?»-- запитав сам у себе, Крістур, а в голос , звернувся до дитини:
-- Маленький, тобі страшно? Не бійся, я тебе не скривджу.
Крістур підійшов ближче, майже в притул, і простяг до дитини руку. Хлопчик підняла голову, на обличчі не було сліз, а на губах грала зла посмішка. Мить, і малий встромив в руку чоловіка дротика, Крістур оторопів. А малий вскочив, і прудко побіг. Крістур хотів його наздогнати, та ноги чомусь не послухались, перед очима попливли різнокольорові кола, він через щось перечепився і впав. Свідомість згасла. Тупіт, важкого взуття, по бруківці, розбудив решту мандрівників. Їх оточив гурт, вдягнених в чорні балахони, людей. З десяток гострих списів, вп’ялись в їхні тіла, не даючи змоги оборонятись.
--- Цього, лишень, тільки і не вистачало. --- пробурмотів, собі під ніс, Мозус.
Коли Крістур прийшов до тями, то відразу зрозумів, що міцно зв’язаний по руках і ногах. Навіть, поворухнутися, не було можливості. Він повернув голову, і побачив поряд з собою, Мозуса, той міцно спав, мабуть , його теж отруїли якимось зіллям. Чолов’яга витяг шию, як можна вище, щоб краще роздивитися навколо, але одразу отримав чимось важким по ребрах. Він застогнав і опустився на місце, та короткого погляду, йому вистачило, щоб зрозуміти, вони в великій халепі. Всі його товариші, лежали як оселедці в бочці, поруч з ним і Мозусом, на одному возі, а біля воза, ішли охоронці, всі як один, в чорних, довгих балахонах з червоною оторочкою. Крістур знав, що це за люди. Та звідки вони, тут узялися?
-- Мозусе, Мозусе, чуєш? Прокинься!— попробував розбудити, товариша, болотник.
Через деякий час зусиль, йому це вдалося. Мозус, сонними очима, подивився на товариша.
-- Де ми?— спитав він розгублено.
-- Нас захопили в полон. — спокійно, навіть трохи з іронією, відповів йому Крістур.
--- Я, про це, знаю. Питаю, де ми є?
--- Їдемо кудись, на возі.
-- Хто ці люди, знаєш?
-- Жриці Норка. Їхній культ був дуже поширений у Стеркії. Це вони дали ім’я підземним створінням, вважаючи їх дітьми, свого божества. На півострові, жриці, навіть кілька храмів побудували. Мабуть вони, пішли на ці землі, слідом за шорхами.
-- Цього нам тільки і не вистачало. – прошепотів Мозус. — Як ти гадаєш, для чого ми їм потрібні?
-- Мабуть , для жертвоприношення. – відповів Крістур.
--- В голові гуде. Мабуть від того відвару, який вони, заставили нас, випити. --- пожалівся степовик.
--- Знаю. Мені теж дісталось.
Мандрівники, один за одним , почали прокидатися. Віз поволі сунув, похитуючись і підскакуючи на бездоріжжі. Їх везли в сторону, зовсім протилежну тій, куди вони, йшли . Їхали довго, Мозус та його друзі , то приходили до тями, то знов провалювалися в забуття, мабуть ще діяла отрута. Нарешті коні стали. Полонених стягли на землю і розв’язали ноги. Та кінцівки, так затекли, що вони, все одно не могли йти. Тоді, їх підхопили під руки, і потягли до величезної споруди, що стояла попереду. Чим ближче вони підходили до будівлі, тим більшою і величнішою вона ставала. Перед ними, відкрилася брама, полонених завели на широке подвір’я, посередині якого, стояв страшний ідол Норка, він як дві каплі, був схожий з шорхами. Та мандрівникам, не дали роздивитися все як слід, і швиденько затягли в середину храму. Вони опинилися в похмурій залі. Мілена тулилася до Карола, вона вся тремтіла. Хлопець , заспокоював її як міг, та це мало допомагало, бо сам вигляд, який мало це приміщення, міг злякати кого завгодно. Стіни і стеля зали, були пофарбовані в червоний колір, підлога викладена чорною плиткою. У здовж стін стояли світильники на високих ніжках і полум’я відбивалося на блискучий поверхні підлоги. Вікон не було, замість них, прямокутні, великі ніші , в середині яких на цепах, висіли скривавлені тіла. В кінці зали, стояв трон, покритий чорним лаком, до нього вели кілька високих сходів. На кожному з цих сходів, стояв охоронець з мечем в руках, вони були вдягнені так само , як і ті, що привезли полонених. Мандрівників примусили опуститися на коліна і нахилити голови, вони підкорилися. Почувся барабанний дріб, та самих музик видно не було. Раптом, стіна за троном почала обертатися і перед мандрівниками з’явився, як вони зрозуміли , верховний жрець. Барабани стихли, в мертвій тиші зали , почувся хриплий, старечій голос володаря храму: