Десятий учень. Книга 1 (СИ)

-- Крістуре, а, Крістуре, чого це ти все їздиш кругами, навколо Вассиного коня? Він тобі, що, подобається більше за твого?

Крістур, почервонів і сердито зиркнув на хлопця, а потім потай, показав йому кулак.

-- І, що то, робить , з чоловіками кохання. — скрутно похитав, Теймур головою, дивлячись на Мозуса.--- Ну зовсім людина, втрачає голову. Ось, Крістур, вже друзям погрожує.

Мандрівники, весело засміялися. Крістур, скоса глянув на жінку, та дивилася на нього і посміхалася, він теж розплився в посмішці. Він зрозумів , що теж їй не байдужий. І можливо, підколи Теймура, розтопили останній лід, в їхніх стосунках. Тепер, він зовсім не сердився на хлопця, за його довгий язик.

-- А куди, ви , направляєтесь. — першою заговорила до Крістура, Васса.

-- На узбережжя. — відповів, чоловік. — Там десь, знаходиться замок чаклунів, до них, ми і направляємось.

-- Я , знаю де це. Адже, я, народилася в тих краях. Мій батько, був капітаном, невеликого торгового судна і він, часто брав мене з собою. Неодноразово, ми з ним, пропливали по біля скелі, на якій стоїть цей замок. — сказала Васса.

-- А , як довго, нам ще туди іти?— втрутився в розмову, Мозус.

-- Якщо в ночі відпочивати, то дня, три.

-- До речі, про відпочинок, ми що вирішили замучити себе до смерті?— спитав , Шутім.

Коротуна послухали і зупинилися.

-- Треба роздобути харчів. Пішли, братику, пополюємо. — звернувся Плато до Капера.

-- Пішли, але, чим ми будемо полювати? Ганятимемося за птахами з мечем?

-- А ти, що , не здатний зробити лука і нарізати стріл?— єхидно, відповів болотник братові.

-- Я про це , не подумав. — знизав той плечима.

Ось так спілкуючись, парубки зникли за невисокими заростями, біля яких, зупинився загін мандрівників. Поки розводили багаття, повернулися охотники, вони принесли дику козу.

-- Як, це вам так швидко, вдалося вполювати дичини?— здивувався , Крістур.

-- Та ми і самі здивувалися, що так вийшло. — почав розповідь , Плато. — Ми з братом, перейшли через цей лісок і вийшли в зелену долину, а на ній тварин, видимо-невидимо. Я не вспів і слова вимовити, як мій братик, хапає меча і кидає його в саму гущу , як списа і, о диво, влучає в козу.

--- Що, в цьому, дивного? Я що, мисливиць - дилетант?

--- Та ні, дивно інше, звідки стільки тварин? --- перервав його, Крістур.

--- Подивіться під ноги, тут навколо скелястий грунт. Шорхи не зможуть рити свої ходи. Тварини не лякані. --- пояснив Мозус.

-- А, ще, ми по дорозі, бачили водоспад він падає в невеличке озеро і вода там тепла, при тепла. — ні з того, ні з цього, додав Капер і зиркнув в бік жінок.

-- Як, туди дійти?— спитала, Васса.

-- Ось так, прямісінько, прямісінько і вийдете. — пояснив , хлопець.

-- Пішли , подруго. Поки чоловіки смажитимуть козу, ми помиємося.

Дівчина, з радістю, погодилась. Озерце, виявилось пречудовим, схожим на кам’яну чашу, оздобленою візерунком з квітучих рослин.

-- Як тут, гарно. — вдихнула на повні груди, Васса. — Здається, мені ніколи не було так добре, як зараз, у вашому товаристві.

-- А , особливо, у товаристві Крістура. Чи, не так?— посміхнулася їй, Мілена.

-- Так. Він приємний чоловік, та я, його, ще добре не знаю. Самсона, я теж вважала чудовим, поки не розпізнала.

-- Крістур, не такий. Він, гарна людина. Можливо, трохи не зграбний і не вміє гарно висловлювати свої почуття, та в кожного є свої недоліки.

Мілена почала роздягатися, необережним рухом, вона зачепила намисто, нитка порвалася і перла розкотилися навкруги, а деякі попадали у воду.

-- Ой, я зовсім про них забула. Та не шкода, мені вони все одно, ні до чого. — байдужим голосом, промовила дівчина. — Та і це плаття, навіщо воно, але іншої одежі немає, а в ньому, незручно їхати верхи.

-- Потім щось, придумаємо. — пообіцяла, Васса.

Подруги, попрали свій одяг і розіклали на камені, сохнути, а самі пішли митися. Міленине плаття, вигравало на сонці різнокольоровим бісером і стеклярусом, з дерева, за ним довго спостерігав великий ворон. Він то одним оком подивиться на миготливі камінці, то іншим і нарешті коли купальниці відійшли по далі, підлетів, зачепив блискучу одежину дзьобом і майнув геть. Подруги, лише охнули. Та що вдієш, Міла залишилася в самій сорочці. Дівчина кинулася слідом за птахом. Плаття для ворона , було важкою ношею, та кидати його, він не збирався, лише трохи відлетів і сів відпочивати. Мілена вже майже добігла до птаха, але він знову відлетів, забравши з собою і одежину.

-- От, капосне створіння!— вилаялась, дівчина. — Ану, зараз же, віддай.

Та ворон, наче насміхався з неї, він знову почекав поки Міла підійде ближче і піднявся у повітря, залетівши за скелю. Дівчина кинулася слідом і несподівано наштовхнулася на старого діда. Побачивши, напівроздягнену дівчину, старий прикрив долонею очі і промовив:

-- Чого, чого, а такого дива, я тут не сподівався побачити.

Мілена, сором’язливо , прикрила рукою глибоке декольте і відступила за камінь.

-- Це, часом не твій одяг?— спитав старий, простягаючи Мілені , сукню.

-- Так, мій. Його в мене ворон поцупив і я за ним гналася. — дівчина вдяглася і вийшла з за каменю.

-- Це моя пташка. — посміхнувся до неї , старий. — Він полюбляє все блискуче. От і тягне, що надибає. Ти вже на нього не ображайся , дурна істота.

-- А ви , тут десь неподалік живете?— спитала дівчина.

-- Так. Зовсім поряд. Бажаєш зайти в гості?

-- Вибачте, та мені потрібно повертатися , на мене чикають.

-- Я , розумію. Та все ж, дозволь тебе запитати.

Дівчина ствердно кивнула головою і старий спитав:

-- Якби я міг тобі запропонувати переселення в інший світ, вільний від шорхів, де ти змогла жити в повному достатку і навіть розкошах, не ризикуючи власним життям. Ти б , погодилася?

-- Разом з моїми друзями?

-- Ні, лише тебе саму. — сказав старий і злегка доторкнувся до її чола.

Перед її зором, попливли яскраві картини райського життя. Мілена відчула себе царицею дивовижного світу, де всі і все належить лише їй, де виконуються найдрібніші її забаганки і весь світ, сповнений любові лише до неї одної.

-- І ви, здатні таке зробити?

-- Так. То ти погоджуєшся?— старий , очікуючи відповіді, замовк.

Мілена подивилася на нього своїми великими, блакитними очима і посміхнувшись, відповіла:

-- Ні, я не хочу розкошів, не хочу іншого світу в якому не буде, поруч мене, людей яких я люблю.

-- В цьому світі ти можеш загинути, а така вродлива дівчина, не заслуговує на смерть, у такому ніжному віці.

-- На , таке ніхто не заслуговує. Нещодавно, від шорхів, загинула банда грабіжників і убивць. Вони заслуговували на смерть, але все одно, не на таку. — відповіла Мілена.

Дідусь, схвально захитав головою. Йому сподобалась її відповідь, а дівчина, несподівано спохватилася.

-- Діду, а ви бува не чарівник ?

-- Так.

-- А , не з тих, бува чарівників, що живуть в замку , біля моря?

-- Саме з тих. Мене звуть, Фалонд.

-- Я і мої друзі, якраз і направляємося до вас.

-- Знаю, тому і прийшов вам назустріч.

-- То ви, мене надурили, коли сказали, що живете поруч?

-- Ні , не надурив. Ми , мандруємо інакше ніж звичайні смертні. Скоро ти в цьому переконаєшся. Тепер пішли, познайомиш мене зі своїми товаришами.

Мілена і старий , пішли до озерця, їм на зустріч вийшла Васса.

-- Подруго, я вже почала хвилюватися за тебе, де ти пропала?— спитала, жінка. Та помітивши старого діда, зупинилася. —А, це , хто з тобою?

-- Чарівник. — спокійно, наче нічого значущого не сталося, відповіла дівчина.

-- Чарівник? Ти , не жартуєш?

Мілена посміхнулася і закрутила головою:

-- Він , хоче , з нами познайомитися поближче, а я його супроводжую.

-- Добре. — трохи розгублено промовила, Васса. — Пішли тоді, разом.

Проходячи берегом озера, Фалонд побачив розсипані перла. Чарівник простяг до них свою долоню, і намистинки, як по команді, повскакували в неї.