Десятий учень. Книга 1 (СИ)

-- В мене є для тебе подарунок.

Він дістав з чобота кинджал, який Карол вже вважав втраченим.

-- Звідки він у тебе?

-- Я його помітив у одного з дикунів і сказав йому, що чуже не гарно брати, він засоромився і віддав його мені.

Всі весело розсміялися, на його жарт, а Карол по братські обійняв Теймура. Йому зараз навіть було ніяково, що він ревнував, до нього Мілу, а Теймур виявляється непоганий хлопець. До них підійшла Мілена і з вдячністю посміхнулась до вугляра, а потім обняла Карола за шию і поцілувала в кінчик носа.

-- Я так за тобою скучила. Мені здалося, що пройшла ціла вічність. — прошепотіла вона.

-- Я теж скучив, зіронько моя.

Хлопець був до нестями закоханий, але через юний вік, не мав досвіду в спілкуванні з дівчиною і тому весь час трохи соромився, і не знав як правильно виявити свої почуття. Та дівчині не треба було нічого пояснювати, вона серцем відчувала його любов, можливо саме це і причарувало її до Карол. Теймур відійшов в сторону і крадькома глянувши на закоханих, важко зітхнув. Плато помітив це і взяв хлопця за плече і повчально сказав:

-- Чим менше ти на них дивитимешся, тим краще для тебе.

Той в знак згоди, мовчки кивнув головою. Мандрівники побрели лісом. Для них, це був не звичний ліс. Таких величезних дерев вони ніколи не бачили, кілька чоловік узявшись за руки з трудом могли обійняти такий стовбур. Гілля було високо в горі і повністю затуляло небо. Тільки спалахи блискавок висвічували їхні верхівки, а в низу була майже ніч.

-- Друзі, а скільки днів пройшло з того часу як ми відправились у мандрівку?— тихо спирав Капер.

-- Мабуть днів десять, я не рахував. — відповів Мозус.

-- А наче, ми так давно залишили своїх рідних, свої домівки .— зажурено прошепотів болотник.

-- Не журись, братику, ми неодмінно до них повернемось, ось побачиш. Хіба хто з нас думав, що нам доведеться іти набагато далі, ніж до замку чаклунів. — обізвався Плато.

-- А я, скучив за своїм лісом. — продовжив розмову Шутім. —А ще, дужче скучив за Шамілею.

Друзі співчутливо закивали головами. Шутіму було найважче в цій подорожі, але він ніколи не падав духом, за це його поважали і любили і навіть не уявляли цієї подорожі без нього.

-- Нічого Шутіме, ти ще неодмінно її побачиш. — заспокоїв малого, Крістур.

-- Я теж хотів би, бути зараз поруч Марики. — зітхнув Мозус. — Як там вона, сама, управляється з немовлям?

-- Мої батьки їй допомагають, я це знаю. — підбадьорила його Міла.

-- Друзі , а чого це ви всі розкисли? З таким настроєм ми далеко не зайдемо!— весело вигукнув Теймур.

-- І то правда. — погодилась з ним Васса. — Попереду, ще довгий шлях.

Останні слова жінки заглушив сильний розкат грому, високо над кронами, знову спалахнула блискавка, освітивши мандрівникам шлях.

-- Взагалі то, під таку погоду, в лісі знаходитись небезпечно. Дикуни були праві, що не погналися за нами. — зі знанням справи, сказав вугляр.

-- А скільки років потрібно, щоб виріс такий лис?— перевів розмову на інше, Карол.

-- Хлопче, рахуй не на роки, а на століття. Цим деревам не менше, як по сто років, а може і більше.

-- А чому в наших лісах я не бачив таких велетенських дерев?— підкинув своє запитання, Шутім.

-- Тому, що в нас, вони іншої породи і не ростуть до таких розмірів. — терпляче пояснив вугляр.

-- А , що це за порода?— знов спитав Карол.

-- Не знаю. Схоже на сосну, але в тієї обсипається хвоя і товстим шаром лежить на землі, а тут самі обламані гілляки і під деревами наче виметено.

-- Не подобається мені тут. Ще й ця гроза. В наших лісах набагато затишніше, навіть в негоду. — пробурчав коротун.

Друзі ішли швидким кроком, все далі і далі заглиблюючись в чащобу. Під густими кронами було темно і холодно, а лісу все не було кінця.

-- Може ми зробили помилку, що пішли сюди?— спитав , наче сам у себе, Мозус.

-- Якщо весь час іти в одному напрямку, то можливо і не скоро , та все ж найдемо йому край. — діловито пояснив Теймур.

-- А як ми будемо знати, що ідемо туди куди треба?

-- На деревах росте мох тільки з північної сторони. Ми ідемо на південь. Тому повинні весь час його бачити на стовбурах, перед собою.

Несподівано, на голови мандрівникам, посипався град іскор.

-- Мабуть блискавка влучила в дерево. — пояснив вугляр і як на підтвердження його слів, згори гупнулась відчахнута гілка, мало не зачепивши Крістура.

-- Отакої!— злякано вигукнув той і відскочив у бік.

Знову пролунав грім, та такої сили, що друзі аж попригиналися.

-- Ой, матінко. — злякано закричала Міла і сховалась за Каролову спину, наче він був кам’яною стіною.

-- Гроза прямо над нами, а сховатись ніде. Побігли швидше в перед, може ми її проскочимо. — порадив Мозус.

Маленький загін, наляканий негодою, швидко побіг у перед, але здавалося весь світ був під владою негоди. Шутім ледь поспівав за довгоногими товаришами. Крістур це помітив.

-- Може сядеш мені на плечі. — запропонував він малому.

-- Оце вже, ні! Щоб я був ще ближче до грози? Мені і так добре.

-- Дивіться! Он якась яма під поваленим стовбуром. Давайте там сховаємось. — вигукнула Міла і першою побігла до схованки, та Крістур випередив її.

-- Стрівай. Щось мені, ця яма не дуже подобається. Як старому мисливцеві, мені здається, що вона схожа на чиєсь лігво.

Васса з гордістю і любов’ю подивилась на свого коханого і цей погляд не залишився не поміченим, він надав Крістурові упевненості. Він підійшов до ями і ткнув в неї мечем, та нічого там не намацав. Чоловік опустився на коліно і просунув зброю глибше, навіть голову засунув у середину. Несподівано він втратив рівновагу і сторчакнув у низ, ніхто навіть не встиг його підхопити. Спочатку було лише чутно як Крістур вовтузиться в низу.

-- Ти як там , друже?— гукнув йому Мозус.

Та замість відповіді, всі почули звірячий рик.

-- Тягніть мене з відси. Швидше!— заволав «старий мисливець» і виставив на гору руки.

Товаришів не треба було прохати двічі, вони дружньо вхопили його і витягли на зовні. Опинившись в безпеці, Крістур гукнув:

-- Відходьте з відси, там щось велике!

Справді, слідом за чоловіком з ями посунула якась тварина, доволі великих розмірів, покрито довгою, густою шерстю. Через сутінки, важко було роздивитись її колір. Зате довгі і гострі пазурі на її лапах , помітили одразу. Такої істоти ніхто раніше з мандрівників не бачив. Звір до половини висунувся з лігва і рикаючи вишкіряв великі білі ікла. Плато підняв свого лука, та Васса притримала його :

-- Дивіться, там малеча. Це самиця і вона нас просто відлякує.

Друзі побачили кілька малюків, що терлися у тварини під пузом.

-- Я в неї в лігві меча залишив. — зітхнув Крістур. — Шкода, гарна була зброя.

-- Не журись, мій «старий охотнику», ми тобі іншу роздобудемо. — посміхнулась до нього Васса і ніжно скуйовдила йому волосся.

За цією пригодою, мандрівники забули про іншу небезпеку, грозу, що і досі гуркотіла і блимала у них над головами. Та несподівано по біля них, не звертаючи на подорожуючих ніякої уваги, пробігло троє оленів.

-- Теж мабуть грози злякались. — подумав у голос Шутім.

-- Ні друже, вони злякались дечого по страшніше за грозу. Подивіться назад. — мовив Теймур.

Всі обернулись. Позад них, високо в горі, горіли дерева. В низ падали палаючі гілки і розжарена кора. Ліс світився страшним червоним світлом.

-- Ось тепер і справді треба швидко бігти. — крикнув Мозус.

Всі , як по команді, рвонули з місця. Та вогонь швидко наздоганяв і ось на голови вже летіли шматки палаючої деревини.

-- Понакривайте голови, бо погорить волосся. — посовітував Теймур.

Друзі послухали поради, це трохи допомогло, але від диму ніде було сховатися. Він густою хмарою стелився у низу і був зараз страшніший за вогонь. Мандрівники задихалися, кашель рвав горло. Мілена зупинилася і як скошена впала на землю.

-- Люба, вставай. — нахилився над нею Карол.

Мозус відштовхнув хлопця в бік.

-- Зараз не до сюсюкання.