Чоловік підхопив дівчину на плече і хутко побіг. Було жарко як біля розжареної печі. Сили полишали друзів.
-- Все, більше не можу. — впала на коліна Васса, по її щоках котилися сльози змиваючи кіптяву.
Крістур намагався її підняти, та в нього самого вже не лишилося ніяких сил. Перус і Капер прийшли йому на допомогу. Карол підтримував Шутіма.
-- Нас зараз врятує лише дощ. — ледь чутно промовив Теймур.
І наче почувши його, з неба, полило як з відра. Було чути як в горі шипить вогонь з тикаючись з водою. Одразу посвіжішало, полум’я швидко згасало, повітря зробилося чистішим. Мандрівники зупинилися, однаково вже не було змоги рухатись в перед. Мозус поклав Мілену на землю, дівчина була непритомна. Він обережно поплескав її по щоках, та це не допомогло. На Мілененому обличчі не було ніякого признаку життя. Друзі схвильовані стояли навколо. Мозус ухопив її за плечі і добряче трусонув.
-- Ну ж бо, дівчинко, прокинься! Не треба нас так лякати, що я скажу твоїм батькам. — В голосі чоловіка чувся розпач.
У Карола по щоках котилися сльози, хоча через дощ цього і не було помітно. Він опустився біля коханої навколішки. Мілена зробилася дуже блідою, губи посиніли, під очима темні кола, на неї страшно було дивитися. Мозус продовжував її трясти і бити по обличчю. Нарешті його зусилля дали результат, дівчина вдихнула і закашлялась.
-- Ну от і добре, от і добре. — радо забубонів ватажок. — Дихай, дитинко, дихай.
Мілена потроху приходила до тями і нарешті відкрила очі. Вона подивилась навкруги і ледь помітно посміхнулась:
-- Мабуть я вас добряче налякала, що ви так стурбовано дивитесь на мене.
-- Так , є трохи. — погодився Карол.
Він взяв дівчину за руку і поцілував її в пальчики, сльози все ще текли по його обличчю.
-- Ти зможеш іти?— спитав у Міли, Мозус.
-- Думаю, що зможу.
Але дівчина з трудом змогла сісти, а про те щоб іти, не було і мови, дуже крутилось в голові і нудило. Та і іншим було не краще. Давалися в знаки голод і перевтома.
-- В такому разі, нам краще залишитися на ніч тут. Ми всі занадто знесилені і нести тебе не зможемо. — ватажок обвів очима своїх друзів. — Ну у нас і вигляд, у волоцюг буває кращій.
Мозус був правий. Сажа від пожежі осіла на їхніх обличчях і одязі, який місцями був просмалений і подертий. Дощ, що лив без зупину, промочив їх до останньої нитки, та кіптяви так і не змив, для цього була потрібна гаряча вода та мило.
-- Нічого страшного, доберемося до якогось селища, переодягнемось. — утішаючись, сказав Крістур. — Золото кругом має цінність. А тобі, моя ціпонька, я куплю найкраще із того, що знайдемо.
-- Ти такий багатий?— питав його Мозус.
-- Ну , не те щоб багатий, але дещо маємо.
Крістур вийняв із за пазухи шкіряну торбинку, в якій дзвеніло кілька золотих монет.
-- Ну ти в мене і багач!— засміялась Васса. —Я знала кого вибирати!
-- Вассо, у нас залишилось щось попоїсти?— поцікавився ватажок.
-- Зараз подивимось.
Жінка порилась в торбі і дістала невеликий шматок хліба і трохи в’яленого м’яса.
-- Це все, що залишилось.
-- Поділи порівну. — попрохав її Мозус.
Карол простяг Мілі її частину. Дівчина взяла їжу і один раз відкусила, але проковтнути так і не змогла.
-- Нехай полежи, я в ранці з’їм. Щось воно мені не лізе у горло.
-- Це , через слабкість. Ти спробуй присилити себе. — порадив дівчині Теймур.
-- Ні, не можу. Я б краще води випила. У нас є вода?
-- Так, трохи є. — Крістур достав баклажку і дав дівчині.
Вона з насолодою випила кілька ковтків і вже потім трохи поїла, відкусивши кілька маленьких шматочків. Це остаточно її знесилило, Мілена прихилилася до Каролового плеча і закрила очі.
-- Ну, от і добре. Поспи. — прошепотів він їй на вушко.
Потроху всі повкладалися і в маленькому таборі запала мертва тиша. Спали дуже неспокійно. Весь час, хтось прокидався. Шутіму привиділось у вісні, що дикуни хочуть його підсмажити на вогнищі, він аж скрикнув, чим розбудив своїх друзів.
-- Що з тобою, Шутіме?— спитав Капер.
-- Та так, привиділось страхіття. — винувато промимрив коротун і щільніше закутавшись в куртку знову заснув.
Дощ продовжував іти, але вже не сильний, а тихий і дрібний і після зливи майже непомітний. Ранок видався прохолодний і через мокрий одяг, холод пробирав аж до кісток. Та після відпочинку, всі почувалися краще, навіть Міла змогла без по сторонньої помочі встати.
-- Як ти почуваєшся, люба?— спитав її Карол.
-- Ніби краще, але ще не розберу.
-- Розбиратись ніколи. — почувши їхню розмову, сказав Мозус. — Треба швидше вибиратися з цього лісу, бо він своїм гостям готує не дуже приємні подарунки.
-- Я згоден. Мені теж не дуже хочеться ще на щось тут наскочити. — підтримав ватажка , Крістур. — А ти як думаєш, Вассо?
-- Ну якщо тобі ще раз не схочеться залізти в яку небудь нору по дорозі, можливо ми вийдемо з лісу без особливих пригод. — поглузувала з нього, жінка.
Всі навколо засміялися, та Крістур не образився і сміявся разом з усіма. Збиратися довго не прийшлося, бо снідати не було чим. Випалені вогнем дерева, пропускали більше світла і ліс був не таким похмурим. Та все ж, мимо волі, мандрівники прискорювали ходу.
-- Цікаво, чи вижила ота звірина з малюками?— несподівано спитала Міла. — мені її дуже шкода.
-- Чи вижила вона, не відомо. А от оленеві не пощастило. — сказав Капер і показав рукою на тварину, придавленою величезною гілкою. Олень був ще живий, та гілляка мабуть перебила йому хребет. Тварина намагалась піднятися, але задні ноги були зовсім нерухомі.
-- Його треба добити. Не можна лишати оленя на муки і голодну смерть. — вирішив за інших Крістур.
-- Справді, нічим іншим ми йому допомогти не зможемо. — погодився з ним Плато.
Інші мовчали. Мілена плакала, а олень, ніби молячи про пощаду, дивився навкруги великими, темними очима.
-- Ідіть звідси. — попрохав жінок Мозус. — Ми якось самі.
-- Я теж не хочу на це дивитися. — сказав Карол і взявши Мілу за руку відвів у бук. Васса просто відвернулася. За їх спинами просвистів меч і олень вже лежав без голови. У Мозуса, важка рука.
-- Треба відрізати м’яса. Не залишати ж, усе звірям. Оленя звичайно шкода, але і їсти нам щось потрібно. — ніби соромлячись своїх слів, пробелькотів Крістур.
-- Ти провий, дійсно щось треба їсти.
Мозус, таким же сильним ударом, відчахнув у мертвої тварини задню ногу.
-- Я, цього м’яса не їстиму. — категорично заявила Мілена.
-- Я, теж. — підтримала її подруга.
-- Ну і не їжте, нам більше буде. — зйорнічав Шутим.
Мозус загорнув окіст у полотнину і заховав у сумку. Хоча всім хотілося їсти, та вирішили з цим зачекати і відійти з відси подалі. Невдовзі згарище закінчилось. Високо над головами тихо шелестіло листя і співали пташки. Сонячне проміння пускало по землі зайчики. Природа, наче вибачалась за свій, такий не гостинний, прийом. Між деревами майнули якісь тіні, два олені, з розкішними рогами, тікали від людей.
-- Дивіться, цим пощастило вижити. Тепер їх лише двоє. — промовив Крістур, проводжаючи тварин поглядом.
В скорості, ліс скінчився, мандрівники вийшли на простір. Навколо росли незаймані, високі трави та подекуди низькі, але розлогі дерева. Пройшовши з милю, друзі опинилися біля розщілини по дну якої, бігла стрімка річка. На інший бік перейти було неможливо, вирішили відпочити і підсмажити оленину. Невдовзі вже палало багаття, а на вертелі готувалося м'ясо, його запах дразнив голодних мандрівників, що сиділи навколо нього і ковтали слину очікуючи на обід. Жінки не були винятком, хоча раніше і відмовлялися його їсти. По мірі прожарювання, оленину відрізали тонкими пластами і з апетитом ковтали. З’їли все, до останнього шматочка, а Шутім і кістку обгриз.
-- Ну що ж, думаю сили ми підкріпили. Пішли далі. — скомандував ватажок. — До заходу сонця, нам потрібно відшукати якесь поселення.
-- Тільки не таке, з якого ми насилу втекли. — сказав Теймур. — Бік у мене ще не зажив. Нового поранення я не хочу.