-- Цю скриньку ми знайшли з батьком, коли копали яму під погріб. Це мій найдорогоцінніший скарб.
Харон обережно дістав з ларчика старий свиток і розгорнув його. На папері був намальований у повну величину, з усіма подробицями, Каролів медальйон. Юнак обережно приклав, амулет до малюнку, щоб порівняти. Та лише торкнувся прикрасою до паперу, медальйон почав світитися. Харон, від несподіванки, випустив його з рук.
--Що то було?— спитав він розгублено у Карола.
-- Це не проста прикраса, це оберіг. — пояснив хлопець. — Він врятував мені і моїм друзям життя і зараз він, мабуть, щось хоче показати. Давай подивимось, що саме.
Карол підняв оберіг і приклав до малюнку, хлопці знову побачили світло і на папері, під малюнком, почали проступати літери.
--Тут раніше, ніякого напису не було. — здивувався побаченому, Харон.
Карол пробіг по напису очима:
-- Тут ідеться про Місячний камінь!— зрадів він. — Друже, можливо, сам не усвідомлюючи, ти допоміг нам у пошуках! Це треба показати моїм друзям. Ти дозволиш?
-- Ви ж повернете, цей свиток мені?— трохи розхвилювався, Харон.
-- Неодмінно повернемо!
Хлопець погодився. Забравши фляги і скриньку, юнаки побігли до будинку, де на них чикали мандрівники. У Карола від хвилювання, аж в голові паморочилось. Він попрохав усіх, підійти до нього. Бачачи його, в такому збудженому стані, друзі одразу зробили як він просив. Хлопець показав їм, як взаємодіють свиток і амулет. Друзі були вражені. Карол прочитав текст:
«Коли на небі зникне місяць,
І чорні тіні упадуть,
Відкрий ключем із світла, двері
Які у глиб гори ведуть.
Той шлях, до Місячного каменю,
Охороняє ночі дух.
Лише один пройти там зможе,
Не допоможе йому друг.
Іди і з шляху не вертайся,
Тої дороги вже нема,
Торкнися Місячного каменю,
Не зробить зла, тобі, Магра.»
Мандрівники, деякий час стояли мовчки, розмірковуючи над почутим.
-- А, де знаходяться ті двері?— раптом спитав, Теймур.
-- Мабуть десь у горах, тут сказано «у глиб гори». — відповів Карол.
-- Але ж, гори такі великі і високі, нам життя не вистачить щоб знайти. — промовив Шутім.
-- Ми, спочатку, підемо до того старого, може він нам допоможе. Веди нас Хароне!— звернувся до юнака, Мозус і той з виглядом великої значущості, повів мандрівників до нових пригод.
Стежка в бік гір, була вузенькою і майже не помітною. Було зрозуміло, що користуються нею не часто. Мандрівники ішли один за одним, попереду Харон. Він був неймовірно щасливий, що став, цим людям у пригоді. В кожній його жилочці, енергія так і буяла, так і рвалась на зовні, аж хотілось пританцьовувати.
-- Гей, хлопче, сповільни крок. Твоя сила, ще тобі знадобиться. — почув Харон, за спиною, голос Капера.
Юнак обернувся і побачив, що досить далеко відірвався від решти мандрівників, і зупинився. Коли гурт наблизився, Капер з іронією в голосі сказав:
-- Я бачу, тобі кортить скуштувати пригод. Он як рвонув! Не наздоженеш!
Хлопець ніяково посміхнувся.
-- Слухай, Хароне, мене цікавить, чого це ваше плем’я так далеко поселилося, від інших?— спитав у нього, Плато.
-- Це давня історія.
-- Розкажи. Не так нудно буде іти!
-- Взагалі , наше плем’я, складають кілька народностей. Колись, всі вони, жили окремо, хто в горах, хто в долині і міжгір’ї, але однаково потерпали від набігів кочовиків, бо були малочисленими і не могли оборонятися. Кочовики грабували їх і уганяли полонених в рабство. Та з’явилась одна мудра людина, на ім’я Бокар, він згуртував навколо себе воїнів з у сих тих племен і вони зуміли дати гідну відсіч ворогам. Старійшини тоді вирішили з’єднати в одне, всі племена і посилитися в цій долині. Першим нашим головою став Бокар, мій далекий предок. Відтоді, кочовики залишили мій народ у спокої.
-- То ти, хлопче, з поважного роду!— вигукнув Плато.
-- Так. – трохи ніяковіючи, підтвердив Харон. — Мій батько, теж був старшиною, та помер від хвороби. На його місце став дядько Тезей.
-- Можливо і ти колись, будеш головою племені.
-- Це право, потрібно заслужити! Хоч мої предки і головували, та звання старійшини не переходить у спадок.
-- Гадаю, ти зможеш заслужити.
-- Я старатимусь. — погодився з Плато, юнак.
За розмовою, мандрівники не с чулися як підійшли до підніжжя гори. На них чикало не легке випробування, підйом був крутим і небезпечним. Харон ішов попереду, він показував дорогу. Друзі не відпочивали майже до самого вечора, а зуміли здолати лише половину шляху. Сонце стрімко ховалося за горами. Мандрівники вибрали, рівну площадку для відпочинку і ночівлі. Навколо було лише голе каміння, багаття не було з чого розвести і щоб зігрітися, вони щільно притислися один до одного. Так і заночували. В ранці, на них, знову чекав виснажливий підйом. Чим вище вони підіймалися, тим холодніше ставало, сонце не гріло, як у низу. Не вистачало повітря, вони хапали його, як риби викинуті на берег, ротами, але це мало допомагало. Доводилося частіше зупинятися на перепочинок.
-- Далеко нам ще іти?—з надією в голосі, спитала Міла.
-- Треба здолати ще один перевал, а там вже вниз. — відповів провідник.
-- Швидше б уже. Сил моїх вже немає. — зітхнула дівчина.
Їй було найважче. Карол весь час знаходився поруч і допомагав, чим міг. Якби у нього хватило сили, то він би поніс Мілену на руках, та навряд чи, вона йому б це дозволила. Дівчина, сама визвалась іти в цю подорож і не хотіла бути, ні для кого, обузою. Чоловіки розуміли це і цінили її самопожертву.
Нарешті, підйом завершився, та спускатися було не легше, лише з кожним кроком до низу, повітря ставало густішим і це трохи допомагало. Друзі майже не розмовляли між собою, берегли сили, та несподівано обізвався Шутім. Ні с того , ні з цього, він раптом сказав:
-- Мені, цієї ночі, наснився сон.
-- Так тобі, ще й сни сняться?— жартівливо запитав його, Теймур.
-- Ну чого, ти його, зачіпаєш?— розсердилась на вугляра, Міла, а потім звернулась до коротуна. — І що ж тобі привиділось?
-- Та мабуть Шаміля!— знов не стримався Теймур.
-- А, ось і ні!— не образився на нього Шутім. — Снилося мені поле, все в блакитних квітах і було їх так багато, наче небо впало на землю. Іду я по тому небі, а навкруги пурхають різнобарвні метелики і раптом бачу, переді мною жінка…
-- Шаміля?— перервав розповідь, вугляр.
-- Ні, не Шаміля, висока, вродлива а за спиною крила, як у морфінів. Тільки ті маленькі, а вона заввишки як Мозус і каже мені: «Шутіме, ти хочеш навчитися літати?» А я відповідаю: «Я висоти боюся.» Раптом відчуваю, у мене за спиною, крила, вони самі по собі начали махати і я став летіти в гору, все вище і вище. Спочатку мені було страшно. Потім я став звикати до польоту і в середині мене, зробилося так лоскотно і приємно, що я почав виробляти в повітрі усякі кренделі…
-- Дітям, сниться, що вони літають, коли ростуть. Може і ти, Шутіме, почав рости?— знову покепкував з нього Теймур.
Всі засміялися, Шутім теж.
-- А, що ж було потім, чим закінчився, твій сон?— поцікавився Капер.
-- Нічим, я прокинувся. Тільки все думаю, до чого б він?
-- Хто знає, братику. — обізвався Мозус. — Можливо що і означає, а можливо і ні
-- Не міг, цей старий, поселитися у більш доступному місці. — проскиглив Шутім. —з моїм зростом і камінчик вже скеля, а тут такі валуни, що мене із за них не видно.
-- Годі жалітись!— по дружньому прикрикнув на нього, Мозус, затягуючи коротуна на кам’яну брилу. — Ось де б, тобі, пригодилися крила, друже.
-- Я з тобою згоден. — посміхнувся малий, а потім звернувся до Харона. — Доки ми будемо лазити цими скелями?
-- Скоро піде рівна стежка, понад скелею, а в кінці її і буде печера, де поселився старий. — відповів хлопець.
Мандрівники ще трохи поперелазили через каміння і нарешті їхній провідник, який увесь час ішов попереду, вигукнув: