-- Мабуть ще не час. — промовив з надією, Шутім.
Йому не хотілося знов дертися по скелям .
-- Може як сідатиме сонце, ми щось побачимо. – спробував умовити він друзів.
-- Навряд чи. — упевнено відповів Фалонд. — Треба піднятися вище.
Більше ніхто не сперечався.
-- Он там, начебто, не поганий прохід. — показав рукою Плато.
Та від водяного пилу, каміння було слизьке і друзі потратили багато зусиль, поки піднялись на гору. Теймур більше не насміхався з Шутіма, а з усієї сили намагався допомогти йому. Поки вони дерлися, сонце пройшло більшу половину свого шляху і вже досить низько висло над горами.
-- Можемо не встигнути. — підганяв подорожуючих, чарівник.
В далині виднівся ще один водоспад, ріка падала з неймовірної висоти і гуркотіла так, що доводилось кричати, щоб почути одне одного. Саме тут, друзі і побачили гостру скелю, схожу на ножа встромленого рукояттю в землю, з обох боків її обтікала вода, накручуючись на неї, як змія.
-- Що ж, здається ми знайшли те, що шукали. — з полегкістю зітхнув чарівник.
-- А тепер, що робитимемо?— спитав Карол, у старого.
-- Чекатимемо і пильно слідкуватимемо за скелею. На заході сонця, щось повинно статися. — відповів, старий.
Мандрівники притихли, наче боялися злякати саме сонце і у дев’ять пар очей, слідкували за водоспадом. Сонце повільно сховалося за верхівкою гори і водоспад опинився у тіні.
-- Може, це все, чийсь жарт?— розгублено спитав Теймур.
-- Ага, такі як у тебе. — зачепив його, Шутім.
-- Невже, ми і справді, даремно прийшли сюди. — не менше за мандрівників, хвилювався Харон.
Несподівано, сонце висунуло із за скелі свій яскравий бік і перш ніж зникнути за обрієм, жбурнуло жменю променів прямісінько у потік. Світло пройшло воду наскрізь і впало яскравою плямою на один з порогів.
-- Потрібно шукати там, куди вказав промінь. Ходімо, швидше!— чарівник швидко вскочив на ноги і побіг до водоспаду, його юні друзі ледь поспівали за старим.
Підбігши до скелі, мандрівники зрозуміли, що дістатися, до потрібного їм місця, буде не легко. На заваді був стрімкий потік і слизьке каміння, а темрява все наближалася. Плато першим стрибнув у воду:
-- Бррр, яка холодна.
За ним відправився його брат, та опинившись у воді, лише охнув і як завжди нічого не сказав. Один за одним мандрівники стрибали у потік, лише коротун стояв у розгубленості, де його товаришам було по пояс, він сховається з головою. Та йому на допомогу прийшов Мозус:
-- Сідай, друже, на шию, покатаю.
Малий, з радістю, погодився. Ватажок обережно ступав по кам’яному днові, намагаючись не послизнутися. Шутім був хоч і малий, але досить важкий і тримати рівновагу було не легко і сталося те, чого найбільше і боялися. Нога посунулась у бік, чоловік похитнувся і разом з коротуном зник під водою. Міла зойкнула, дивлячись переляканими очима на те місце, де щойно стояли Мозус і Шутім. Та ось вони обидва, з’явилися на поверхні і вигук радості вирвався з грудей їхніх друзів. Мокрий і злий коротун з допомогою Капера видерся на камінь. Вугляр вже аж рота відкрив, щоб над ним пожартувати, але раптом передумав. Насправді, йому було шкода свого товариша, чомусь саме найменшому з мандрівників, весь час не щастило. Він підійшов і по дружньому поплескав Шутіма по плечу, а той глянув на нього і раптом посміхнувся. Від тієї посмішки, усім стало веселіше і тепліше. Якщо малий не здається, то і іншим нічого розкисати. Вибравшись під водоспадом, друзі почали шукати вхід до печери, уважно роздивляючись скелю, але марно.
-- Не намагайтеся відшукати прохід зараз. У текстові, ясно сказано: «Коли на небі зникне місяць і чорні тіні упадуть…». Потрібна повна темрява. — пояснив їм Фалонд.
Почали чекати. В горах в ночі холодно, а мандрівники, ще й промокли у воді, а Мозус і Шутім з ніг до голови і у друзів зуб на зуб не потрапляв. Їхнє цокотіння, не міг заглушити , навидь шум падаючої води. Карол сидів під скелею, обійнявши Мілену і намагався її зігріти, але не відводив погляду, як і решта мандрівників, від кам’яної стіни. Раптом хлопець вскочив на ноги, забувши про свою подругу і втупився у Плато, який стояв навпроти.
-- Ти чого?— трохи злякано, спитав він у юнака.
Хлопець мовчки показав на скелю за спиною болотника. На камені виднілась зеленкувата смужка, не товща за волосину і чим темніше ставало, тим чіткіше вона проступала. Зрозуміло було, що світло ллється з середини.
-- Це і є прохід!— радісно вигукнув старий чарівник.
-- А, як його відчинити?— спитав Теймур.
Старий розгублено знизав плечима:
-- Можливо тут є якийсь важіль.
-- Ми ж, обдивилися усю скелю, ніяких важелів на ній не було. — не погодився з чарівником Карол.
-- Що ж, ми робитимемо?— розвів руками Мозус. — Навіщо нам було його шукати, коли ми не маємо ключа?
-- Ключ! Ключ зі світла!— раптом згадала Міла. — Кароле, твій оберіг, він же може світитися!
-- А і справді, як я, відразу не здогадався. — похитав головою Фалонд.
Карол зняв з шиї медальйон і розгублено став під скелею:
-- Що мені далі робити?
-- Не знаю. Доторкнись ним до каменю. — порадив старий.
Щілина у скелі спалахнула яскравіше, але прохід залишився зачиненим. Несподівано на каменю, майже поряд з Каролом, проступила яскрава пляма, за обрисами вона нагадувала оберіг, але навколо неї були ще й, чотири гостроконечних пелюстки. Міла уважно подивилась на пляму, і раптом щось згадавши, взяла з рук хлопця медальйон. Вона притулила його до плями, потім натиснула на око змії, оберіг відкрився і повільно увійшов у камінь, наче скеля була з розтопленого воску. Та прохід не відкрився.
-- Може треба повернути?— несміливо спитав Шутім.
Карол з вдячністю глянув на коротуна і дістав свого ножа. Він притис рукоять кинджала до медальйона і в нерішучості завмер.
-- Ти чого?— запитав Фалонд.
-- Не знаю у який бік повернути. На всяк випадок, розійдіться, а то раптом з кинджала вийде промінь, та ще когось поранить.
Друзі послухали і відійшли по далі. Юнак обережно повернув ніж. Променя не було, а скеля почала рухатись, повільно входячи в середину і відсуваючись у бік, яскраве, зеленкувате світло засліпило мандрівників.
-- Заходьте обережно. Тут можуть бути пастки. — попередив чарівник.
Карол витяг з каменю свою чарівну зброю і першим увійшов до печери, тільки но він це зробив, як миттєво скеля закрилась, зачинивши його у середині. Хлопець не на жарт злякався, він спробував з середини відчинити прохід, та все було марним, скеля не рухалась. З самого початку мандрівки, він ніколи не залишався на самоті, поруч завжди хтось був, навіть у найнебезпечніших випадках. Тепер йому доведеться діяти самотужки. «Лише один пройти там зможе, не допоможе йому друг.»-- прийшли хлопцеві на думку рядки з рукопису. Мабуть так і повинно бути, що він залишився один, вирішив Карол, це додало юнакові упевненості і він рішуче пішов у перед.
Друзі розгублено стояли перед зачиненою печерою.
-- Що ж нам тепер робити?— спитав, швидше себе, чим когось, Мозус.
-- Будемо чикати. Карол хлопець тямущій, щось вигадає. — заспокоїв мандрівників, старий чарівник.
Та хоч би і хотіли товариші допомогти хлопцеві, то не змогли, адже ключ у Карола. Залишилося лише сподіватися на краще.
Карол все далі і далі просувався у середині печери. Він підійшов до вузького тунелю, світло в ньому було яскравіше, значить іти треба саме туди і хлопець пішов. Скоро він дійшов до кінця, попереду виднілась якась зала. Та його чекало розчарування, він опинився знов на початку тунелю.
-- Диво якась!— роздратовано промовив юнак.
Він знову рушив тим самим шляхом, бо іншого не було і знову опинився на початку проходу. І раптом його осяяв здогад: