-- Кароле, хлопчику, що з тобою?— стурбовано спитав, він .—Я пам’ятаю, мене вдарив хвостом слактор, його, що, теж зачепило?
-- Заспокойся, Мозусе, з хлопцем все буде добре. — обізвався до нього Капер. — Він втратив багато сили, рятуючи тобі життя.
-- Моє життя? А, хіба, це не Каролова кров, на моєму одязі, адже я не поранений.
-- Тепер, ні. Хлопчина залікував твої рани. Мабуть від розпачу, який він відчув, втративши тебе, проявилися його сили, про які говорила Марса.
Ватажок з ніжністю подивився на знесилене тіло юнака і обережно поляпав його по щоці:
-- Карол, друже мій дорогий, отямся.
Хлопець відкрив очі і притулившись до широких грудей старшого товариш, заплакав наче дитина:
-- Мозусе, ти живий. — крізь сльози проказав він.
-- Ну , годі тобі. — розгубився чоловік і поляпав друга по спині.
Нарешті всі заспокоїлись. На них чекало ще багато роботи. Вони пішли до голови дракона і видовбали йому око, воно виявилося великим і важким. Поклавши здобич на рядно, мандрівники поволокли його до свого дивного човна. Повернулися чоловіки, до підводного будинку виснажені, але задоволені собою. Їм вдалося добути останній інгредієнт до чарівного зілля. Тепер справа за Валеромом. Він вже чикав на них, разом з Мілою і Шутімом.
-- Нарешті ви повернулися! — радо вигукнула дівчина, коли друзі зайшли у відчинений прохід.
Вона обняла всіх по черзі , а Карола поцілувала.
-- Дуже приємно, коли на тебе чикають. — прошепотів він, їй на вушко і поцілував у відповідь.
-- Валероме, Кароле, беріться до справи, нема часу на люб’язності. — сказав ватажок і в очікуванні глянув на хлопця.
-- В цій кімнаті є все, що нам потрібно. — почав приготування, Карол.
Він знайшов у приміщенні посудину і вилив в неї рідину з ока, потім розтер на порох крило морфіна і теж всипав туди. Останньою впала в посудину шерсть червоної ящірки. Карол робив все це, навіть не замислюючись над своїми діями. Підійшла черга до закляття. Хлопець дістав його і глянув на Валерома, потім погукав своїх друзів:
-- Підійдіть всі до мене і захопіть наші речі, якщо все зроблено правильно, ми зараз вирушимо в нашу останню подорож між світами.
Потім глянув на володаря Акварії і подякував йому за допомогу, адже все що він зараз робив, підказав йому саме він. Валером кивнув своєю риб’ячою головою і пірнув у басейн. Хлопець розгорнув старий папір і уважно подивився на незнайомі знаки.
-- Як, ти його читатимеш? Тобі ж незнайомі ці письмена. — стурбовано спитав Мозус.
Карол не відповів, а продовжував вивчати свиток. Він повільно повертав його перед очима і раптом знаки почали набувати знайомих обрисів, слова самі собою полинули з горла. Суміш, що приготував Карол стала нагріватися і парувати. Хлопець не зупинявся, він вже не дивився на папір, наче знав написане на пам'ять, його очі були закриті, а голова відхилена трохи назад. Пару ставало все більше, і більше, він заповнив все приміщення, нічого вже не можна було роздивитися. Нарешті, Карол, замовк і пара потроху розвіялась.
15
-- Дивіться, зірки. – прошепотіла Мілена.
Друзі позадирали голови і побачили усіяне маленькими, яскравими цяточками, небо. Очі поступово звикли до темряви. Мандрівники почали розрізняти обриси дерев і кущів. Під ногами був твердий, без порослі грунт, здається дорога.
-- Кароле, тобі вдалось!— хлопнув долонею по спині товариша, Теймур.
-- Ти, дійсно справжній чарівник!— підтримав вугляра, Капер.
-- Нам треба з’ясувати, чи туди ми втрапили. — остудив їх, ватажок. — Якщо туди і в потрібний час, то у нас усього два дні і треба поспішати.
У далині замерехтіли вогні смолоскипів, почувся кінський тупіт і вигуки людей.
-- Я впізнаю цей говір. — сказав Мозус.-- Швидше ховайтеся за кущами, це горяни. Нам зараз не варто потрапляти їм на очі.
Друзі послухали ватажка і хутко сховалися у кущах. По дорозі проїхав невеликий кінний загін. За ним ішли піші воїни, вони щось жваво між собою обговорювали. Двоє з них відділилося від решти вояків і направились до заростів, за якими ховалися мандрівники. Вони підійшли майже в притул. Теймур витяг меча і приготувався до бою, але Мозус притримав його і заперечно похитав головою. Горяни справили нужду і побігли доганяти своїх, мандрівники з полегшенням зітхнули.
-- Хто небудь розчув, про що говорили солдати?— спитав ватажок у своїх товаришів.
-- Вони казали про велику битву, що станеться на світанку. — відповіла Мілена.
-- Ми втрапили вчасно?— поцікавився Шутім.
-- Так. А ви знаєте, що в цій битві брали участь і Каролів батько, і Міленин, і я.
-- Як дивно виходить, Мозусе, ти зараз і там і тут. — посміхнувся Теймур.
-- Справді дивно. Так дивно, що навіть не збагну, чи насправді це зі мною відбувається, чи я може сплю.
-- Тоді, ми спимо всі разом. — додала Міла.
-- Давайте, не будемо затримуватись, у нас ще довга дорога. — по торопив товаришів, Карол.
Мандрівники рушили у той же бік, куди пішли вояки. Вони не ризикнули іти по дорозі, бо зрозуміли, що находяться в тилу у ворога і можна легко потрапити в халепу, а це їм було не потрібно.
-- Добре, було б, роздобути коней. — підкинув ідею, Плато.
-- Вірно мислиш, друже, але це буде не легко зробити, та все ж спробуємо. — підтримав його ватажок.
Далі ішли мовчки, прислухаючись до того, що діється навколо. Тупіт коней і голоси горян давно стихли і мандрівники чули лише власне дихання і биття схвильованих сердець. Почало розвиднятися. По переду завиднілися якісь хати, мабуть то було селище.
-- Нам туди не можна, там ворог. — попередив Мозус. — Будемо обходити. Може пощастить і ні на кого не натрапимо.
-- Але ж, у селищі, можна добути харчі. — нещасним голосом заскиглив, Шутім.
-- Ми всі голодні, та життя важливіше, а харч ми десь роздобудемо. — заспокоїв малого прожеру, Плато.
-- Харчі, це і є, життя!— патетично, закінчив розмову коротун.
Маленький загін обережно обійшов селище і піднявся на високий пагорб, за ним простяглася широка і рівна як долоня долина. Саме це місце і вибрали два ворогуючі народи, для вирішальної битви. Мандрівники побачили, як війська каурданців і махтеріанців рушили на зустріч один одному. Це було водночас і захоплююче, і страшне видовище. Все змішалося в одну купу. Колючи і рубаючи ворога, воїни намагалися здобути перемогу для свого війська. Не було значення на чиєму боці вони воювали, всі однаково були жорстокі і немилостиві. Нікому у цій різні не було пощади.
-- Який жах. — висловила свої відчуття Міла.
З нею були всі згодні.
-- Як дивно бачити бій, у якому сам приймав участь зі сторони, та ще й через стільки років. — задумливо промовив Мозус.
-- Друзі, дивіться, он стоять коні. — звернув увагу товаришів, на загорожу зі скакунами, Шутім.
-- Ці коні належать махтеріанцям, пішли підійдемо по ближче. — сказав Мозус.
Мандрівники, обережно, не привертаючи уваги спустилися в долину і наблизились до загону з кіньми.
-- Чекайте на мене тут. — наказав Мозус, а сам десь побіг.
-- Куди це, він?— здивовано спитав Шутім.
Інші, теж розгублено пожимали плечима. Невдовзі ватажок з’явився з кількома зеленими стрічками у руках.
-- Це, знак належності до війська Махтерії. Ми їх одягнемо і переїдемо через долину з їхнього боку. За коні я теж договорився, їх охороняє мій знайомий. Правда мені довелося сказати, що я батько того Мозуса, якого він знає. Все ж, я сам з собою, мабуть таки дуже схожий!
Друзі повеселіли, лише Карол про щось напружено думав і не звертав уваги на те, що сказав Мозус.