-- Яка страшна смерть. — зітхнув Карол.
-- Він, на це заслужив. — без крихти співчуття, мовив Теймур.
-- Так. – погодився з ним Мозус. — Та зараз, треба думати про інше. Як ми діставатимемо Камінь Сонця?
Шутім побачив під стіною, довгу дошку, мабуть вона і слугувала містком на іншу сторону ями. Він указав на неї друзям. Ті уважно роздивилися знахідку коротуна.
-- Ця дошка, дуже стара і трухлява, вона нікого з нас не витримає. — оцінюючи знахідку Шутіма, сказав Карол. — Мабуть нею, вже давно не користувалися.
-- Але ж, можна спробувати. Яма широка і перестрибнути на інший бік ми не зможемо. — не відступав Шутім. —Я найлегший з вас і спробую по ній перейти.
-- Ти мабуть забув, що боїшся висоти. — нагадав йому, про страхи Теймур.
-- Так, боюсь. Я багато чого боюсь. – погодився малий. — Але, за ради порятунку людства, готовий ризикнути.
-- Добре. — погодився Мозус. — Ми прив’яжемо до нього мотузку і якщо дошка не витримає, швидко витягнемо.
Шутім тримався як справжній герой. Він зупинився біля вутлого переходу і обернувшись до друзів сказав:
-- Ще, на початку нашої подорожі, Орнагул сказав, що в кожного з нас є своє призначення, мабуть це, моє.
Він пішов. Спочатку все було добре. Шутім намагався не дивитися в низ, але підступні ноги, все ж тремтіли. Несподівано дошка злегка затріщала, коротун завмер.
-- Може вернешся назад?— спитав Мозус.
-- Ні. Піду далі.
Він обережно рушив далі і ось він, майже, на іншому боці, та мотузка виявилась закороткою. Малий вирішив її відв’язати. Він хотів акуратно покласти її поверх дошки, та вона вислизнула з рук і впала до низу.
-- Ну і що ти наробив?—з докором, спитав у нього, Теймур. —Я тепер не зможу тобі її знову перекинути.
-- Та, нічого якось воно буде. — зітхнув Шутім і за кілька кроків вже був на іншому боці.
Піднявши камінь, він перекинув його друзям, а сам вирушив у зворотному напрямку. Як вугляр не старався, мотузку зміг докинути лише до середини дошки. До неї, малому залишилося кілька невеликих кроків, він вже і руку простяг, щоб ухопитись, та підступна кладка, все ж не витримала і переломилося. Наче у вісні, не розуміючи, що відбувається, Шутім полетів у кляту яму. Друзі нічим не могли йому допомогти, вони стояли і дивилися, як їхній товариш зникає у пітьмі. На них, в останнє, дивилися здивовані очі Шутіма, а потім їх поглинула темрява. Убиті горем і розгублені, чоловіки стояли на краю ями. Вони ніяк не могли отямитись. Дві страшні втрати, за такий короткий час. Ніхто не в силі, спокійно пережити таке. Мовчазні і похмурі, вони поверталися назад. Не побачивши між ними, Шутіма, Міла все зрозуміла і заплакала. Карол намагався її втішити, але не було таких слів, щоб заспокоїти цей біль.
-- Нехай поплаче. Їй стане легше. — сказав Теймур.
-- Легше? Мені ніколи не стане легше!— крізь сльози закричала дівчина і сховала обличчя у Карола на грудях.
-- Вибач, я сказав не подумавши.
Плато, як і раніше, сидів поруч брата. На холодній, кам’яній підлозі, тіло охолонуло швидко. На Капера страшно було дивитися. Убитий горем болотник, з надією подивився на Карола.
-- Хлопче, оживи його, ти ж зумів оживити Мозуса.
У юнака, не вистачило сміливості відмовити, хоч він розумів, що навряд чи в нього щось вийде. Карол опустився навколішки, біля мертвого друга і поклав йому на груди руки. Він пригадав, як його навчала Марса і зібравши воєдино, весь свій смуток і біль, направив на нерухоме тіло. Кінчики його пальців почали світитися. Друзі з надією дивилися на все це, стоячи в нього за спиною, але як Карол не старався, Капер не пробудився від свого страшного сну. Мозус поклав своєму юному другові на плече руку:
-- Кароле, мабуть вже пізно. Його душа відлетіла в Світле Царство. Ти вже нічим не допоможеш.
Почувши ці слова, Плато наче збожеволів. Він вскочив на ноги і вихопивши свого меча, кинувся на ватажка. Теймур ледь встиг його перехопити і притиснути до стіни.
-- Ви не хочете, щоб Капер ожив! Вам байдуже до нього! У Карола вже майже вийшло, а ви, його зупинили!—з люттю кричав болотник.
-- Ні, Плато. — заперечно похитав головою Карол. — Мозус правий, я безсилий щось зробити. Мені не вистачає досвіду і вміння, а може, так повинно було статися, і у Капера така доля.
Плато потроху охолов і безсило опустив руку зі зброєю.
-- Треба забиратися з відси. До перешийка, не близька дорога, а там ми повинні бути вчасно, бо іншої можливості в нас вже не буде. — сказав Мозус.
Взявши мертвого товариша, мандрівники почали вибиратися з підземелля. Це було не легко, сходи були вузькими, а Капер досить важким і на підйом пішло багато часу. Вибравшись до тронної зали, друзі нарешті змогли перепочити. Події цього, нелегкого дня, сильно вимотали їх. Мозус важко дихав, йому не вистачало повітря. Він підійшов до зовнішніх дверей храму і відчинив їх. На півнеба, стояла вечірня зоря.
-- Скоро ніч, я і не уявляв що так пізно. У нас зовсім не залишилося часу.
-- Треба знайти якесь покривало, щоб нести Капера. Я його тут не залишу. — сказав Плато, голосом, не терплячим суперечки.
Та ніхто і не збирався перечити. Маленький загін рушив у ніч. Місячний і Сонячний камені освітлювали їм дорогу. Їх тримала в ручі Мілена, а чоловіки несли страшну ношу. Весь шлях вони майже не відпочивали. Ненаситні шорхи, кружляли навколо них, цілим натовпом. Світло каменів не давало їм наблизитись, а занадто сміливих, мандрівники зупиняли своїми мечами. Мертві підземляни, одразу ставали поживою, для своїх соплемінників. Мабуть за весь час подорожі Мілена не пережила такого страху, як в цю, останню добу їхньої мандрівки. Від утоми і морального виснаження, вона ледь пересувала ноги. Карол намагався, хоч трохи, притримувати її. На сході з’явилася світла смуга. Це означало, що невдовзі почне розвиднятися і зійде сонце, а до цілі їхньої мандрівки, ще було не менше трьох кілометрів. Та і підйом на гору, займе не мало часу. Мозус зупинився, всі інші теж . Вони чикали, що скаже ватажок.
-- Всі разом, ми далі не підемо. Підуть лише Карол і Мілена, вони молоді і швидко добіжать. Зі світлом у руках, шорхи вас не займуть.
-- Але ж, ви залишитесь у темряві!— зойкнула дівчина.
-- Нічого, якось воно буде. В нас є мечі, до сходу сонця ми протримаємось. — заспокоїв Мілу, Теймур. — Лише б ви, встигли вчасно.
Вугляр, ніжно, на прощання обійняв її, а потім потис Каролові руку. Хлопець і дівчина попрощавшись з усіма, побігли в бік пагорба, що здіймався посередині перешийка. Вони поспішали.
Поклавши під великий камінь, тіло Капера, друзі приготувалися до бійки і шорхи не заставили себе чикати. Повільно, як лякливі пацюки, вони почали підповзати з усіх боків, бридкі і голодні.
-- Ви тільки подивіться, скільки наплодилося цієї нечисті!— вигукнув Мозус.
-- Не дивно, що ця земля не в змозі їх прогодувати. — підтримав його Теймур.
Плато не сказав нічого, він замахнувся на найближчого до нього шорха і рубонув по ненависній істоті. Та це підземлян не зупинило, навіть власна смерть, для них була ніщо, перед можливістю поживитися.
-- Молодець, друже. — почув Плато, за спиною, схвальний голос ватажка.
Все яскравіше і яскравіше розгорялось на сході небо і це давало чоловікам надію на порятунок.
Карол і Міла бігли з останніх сил. Вони не мали права підвести своїх товаришів, яких покинули на поталу шорхам, не мали права підвести, всіх тих людей, що сподівалися на порятунок. Ось вони, вже почали підніматися на пагорб. Лізли обдираючи до крові руки і ноги, задихаючись від перевтоми. У головах паморочилось, перед очима пливли різнокольорові кола. Та все ж вершина, безупинно наближалась, наче сама ішла на зустріч, до молодих людей. Знесилені, вони сиділи , обпершись спинами один об одного. Мілена обличчям до сходу, Карол до заходу. Великий, блідий місяць вже до половини сховався за обрієм, а сонце все не з’являлось. Та нарешті перші, яскраві промені злетіли у височинь, юнак і дівчина звелись на ноги.
-- … і були там з ними,-- проказала Мілена,-- ніч і день.