-- Доброго ранку, юначе! Куди ти зібрався?
Карол хитнув головою в бік свого будинку:
-- Хочу зайти до свого двору . Скоро вирушаємо, а я вчора так і не насмілився до нього зайти.
-- Піти з тобою?
-- Не треба. Я хочу сам. Ти мене розумієш?
Дівчина нічого не відповіла. Вона все розуміла, хлопцеві треба побути на самоті, щоб попрощатися зі своїми рідними, і зі своєю домівкою. Ось і рідне подвір’я . Яким страшним воно було зараз для нього. Як і повсюди у селищі, і у хаті, і у сараї були вибиті двері. Паркан лежав на землі. Юнак ледве насмілився переступити через поріг. В голові шуміло, серце калатало так, що здавалось, ще мить і воно зупиниться, не витримавши цього не людського болю. Хлопчина притулився спиною до стіни, щоб не впасти , бо ноги зовсім перестали слухатись його. Він обвів затуманеним поглядом оселю. Хіба такою він її полишав? Посеред світлиці лежав до гори ніжками стіл, розкидана постіль, місцями, була забризкана кров’ю . Майже на порозі, валялась мамина хустина, вона нею запинала на ніч свої довгі коси, щоб не скуйовдилися. Карол нахилився і підняв полотнину, притулив до лиця, і вдихнув аромат. По за його бажання, з глибини душі вирвалось ридання, він пригорнувся до шматка тканини , наче до матері і так простояв деякий час. Хлопцеві трохи полегшало . Він згорнув платок і сховав собі за пазуху. Потім, ще раз озирнувся по хаті, намагаючись не дивитись на криваві сліди. Нелюдів не цікавили скарби і тому майже всі речі лежали на своїх місцях. Карол знайшов дорожню торбину і почав збиратися. Він поклав в неї деякий одяг, пару нових черевиків, які купив йому батько на весняному ярмарку. У коморі знайшов сир, хліб, крупу, пару кілець ковбаси, і все це, теж поклав до торбини. Витяг зі скрині теплу куртку і капелюха, на випадок негоди. На порозі, юнак ще раз оглянув довгим поглядом рідну, але вже таку непривітну домівку, і вийшов геть. Він пішов з двору злегка похитуючись, наче під важкою ношею, переступивши межу, після якої немає вороття у минуле.
3
До селища пастухів, де мешкали Каролові родичі, треба було дібратись як можна швидше, щоб був час попередити людей про небезпеку. Хоч і вийшли дуже рано , вже через пару годин, почала дошкуляти спека. Води набрали в дорогу багато, та вона швидко закінчилась. Добре було, лише немовляті. Воно задоволено посапувало, пригорнуте до грудей, своєї нової мамки. Дитині було тепло і затишно, а в грудях у Марики, достатньо молока, щоб він був ситим.
-- Швидше б уже прийти. – бідкалась жінка. --- Дитині потрібен спокій. Не можу дивитись як мале страждає. Довго ще іти , Кароле?
--- Страждає?--- посміхнувся, до дружини, Мозус. --- Хотілося б, мені, так страждати. Він єдиний, кого наші негаразди, не турбують.
Велетень, обережно, наче боявся ненароком нашкодити, обійняв дружину за плечі, і зазирнув в обличчя. Його погляд світився любов’ю і турботою. З боку, це виглядало так мило і хвилююче. Що визвало добрі посмішки, у його друзів.
Карол ішов поряд з Міленою. Він визвався допомогти нести клунок. Своїх речей в нього було не багато, і це йому було зовсім не важко. Він лише молив богів, щоб ці підземні створіння не обігнали їх, і не побували минулої ночі у тітчиному селищі. Він, мимоволі, прискорював ходу. Мілена притримала його за рукав:
-- Не біжи так, парубче, я, за тобою, не встигаю. Розумію твою турботу, але що сталось, те вже сталось, і ми, нічого не зможемо вдіяти. Під вечір будемо на місті , і все побачимо на власні очі. Якщо всі живі та здорові, ми їх попередимо, а якщо ні…
Карол зблід :
-- Не кажи, так! Ще раз побачити, таке, я не в силі.
-- Ми це бачимо весь час, на своєму шляху. — втрутився в розмову Перус. — Та що поробиш? Поки ми живі, треба мати сподівання на краще.
Далі йшли мовчки. Карол подивився на дівчину і посміхнувся, вона посміхнулась йому у відповідь.
-- У нас , скоро, повинна була початись косовиця. Трава в цьому році дуже гарна. – сам не знаючи чому, промовив Карол. Мабуть для того, щоб приховати свою зніяковілість. —Я дуже люблю цю роботу. Тільки тепер нікому буде косити, та і нема для кого.
Мілена доторкнулась до його руки, і зазирнула хлопцю у вічі . Погляд ніжний і турботливий. Каролові стало приємно від того погляду, і якось млосно на душі. Яке б лихо не спіткало, але молодість брала своє: хотілось жити, радіти, кохати. Може ці погляди і були початком того дивовижного почуття, яке люди називають «любов»?
Сонце пекло безжально. По переду показалась купка невисоких кущів. Юнак показав на них рукою :
-- Там, у верболозі, є джерело, можна трохи відпочити. Ми з батьком, тут, завжди відпочивали.
Мандрівники стомлено сідали у затінок. Тут, насправді, було прохолодно. Джерельце весело дзюркотіло і бігло маленьким потічком в траву. Перус взявся набирати свіжу воду, Міла йому допомагала. Карол спостерігав за їхньою роботою, і тільки тепер помітив , які вони між собою схожі, і не тільки на обличчі , а навіть в рухах. Він теж схожий на свого батька, принаймні, так казали рідні та знайомі. Марика дістала з клунка хліб та печені овочі, і почала ділити між усіма, враховуючи і Карола. Хлопець витяг і свої харчі:
-- Ось, візьміть, поділіть і це.
Марика, не кажучи ні слова, розділила і Каролові продукти.
-- О, та в нас цілий бенкет! – вигукнув, потираючи руки, Перус. — Сідаймо, швиденько поємо, і в дорогу. Ніколи розсідатись.
Карол взяв свою порцію і відрізуючи маленькі шматочки ковбаси , кидав їх то рота.
До нього повернувся Мозус :
-- О, який гарний ніж!
-- Це подарунок батька. Він привіз його з війни з каурданцями, а ще, ось цей амулет. — Карол дістав із під сорочки оберіг і показав чоловікові.
-- Гарна річ, коштовна, зроблена не в наших краях.
-- Коли батько мені його дарував, він розповів мені дивну історію, яка з ним трапилась.
Карол переповів батькову розповідь усім присутнім.
-- Справді, дивовижна пригода, з ним, трапилась. – мовив Перус. — Ми з Мозусом, теж приймали участь в тому , останньому бою. Можливо, десь поряд, з твоїм татом. Як дивно переплітаються людські долі. З батьком поряд билися, а разом з сином, тікаємо.
Міла уважно слухала розмову чоловіків, а потім попросила:
-- Можна і мені подивитись на твою прикрасу, Кароле?
-- Так. — хлопець передав медальйон їй у руки.
Дівчина стала роздивлятися його з усіх сторін.
-- А око у змії, немов справжнє. – вона надавила на камінець пальцем. В цю ж мить талісман розкрився наче квітка, на п’ять гостроконечних пелюсток. Від несподіванки,Мілена випустила його з рук:
-- Ой, я мабуть його зламала. — винувато прошепотіла вона.
-- Ану покажи . – Мозус простяг свою широку долоню.
Мілена положила на неї оберіг. Всередині на одній половині медальйона була висічена якась схема, а на іншій був напис не зрозумілими письменами. Чоловік уважно його роздивився:
-- Ти де натискала?--- спитав, він у дівчини.
--- Ось тут, на оцей чорний камінець.--- показала вона пальцем.
Мозус зробив теж саме. Амулет набув попередньої форми.
--- Медальйон і ніж справді створені одним майстром. Вони, наче одне ціле.
--- Теж саме, казав і батько. Та я, вже їх з’єднував. Ви, не повірите, що з того вийшло!
--- Що?--- одразу зацікавилась Мілена.
Карол розповів,про те, що з ним трапилась у лісі.
-- Дивина, та й годі. — лише й промовив Перус.
А дівчина, якось недовірливо посміхнулась. Карол зрозумів, йому не повірили. Та не образився, він звик до цього.
-- Ну, годі відпочивати. Вирушаємо в дорогу , бо можемо не встигнути. — скомандував Мозус . А потім тихо додав:-- Якщо є куди поспішати.
Та, останніх його слів, ніхто не почув. Мандрівники хутко зібрались і вирушили далі. Подорож хоч і була виснажливою, але минула без пригод і під вечір вони вже були в селищі пастухів. Худобу, на ніч, ще не зганяли і на луках навколо поселення паслось багато скоту: корови, вівці, кози, а також великий табун коней. Побачивши живність Карол одразу заспокоївся. Це означало, що в селищі всі живі та здорові. Селяни порались по господарству, і на подорожніх, майже ніхто, не звертав уваги. Вони стомлено брили слободою. Карол привів їх до двору старости. Тітка Хелена зупинилась посеред двору роздивляючись незнайомців, та помітивши між ними племінника, просяяла: