Крахун-Бахтар подивився на неї сумними очима, і скрушно захитав головою:
-- Бідолашна, моя дівчинко, велике горе спіткало нас!
У Мілени, від передчуття чогось страшного, засмоктало під ребрами, і вона, мов підкошена, опустилась на землю, лише змогла прошепотіти:
-- Карол?
Побачивши, що з Міленою не все гаразд, Перус і Орика підбігли до своєї доньки, і відгородили її, від дивного гостя.
-- Хто ви такий?— сердито крикнув на карлика, батько дівчини. — Що вам потрібно від моєї дитини?
Та дівчина заступилась за коротуна:
-- Тату, заспокойся. Ця людина не зробила мені нічого лихого. Я знаю його. Це чарівник з Сулерії, його ім’я, Крахун. Він приніс звістку від Карола.
-- Так. — захитав головою Крахун - Бахтар. — Та звістка ця, не дуже приємна. Вірніше сказати, дуже погана.
-- Карол загинув?— стискаючи біля грудей руки, що аж побіліли пальці, і затинаючись, спитала Орика.
-- Ні. Злий чаклун Бахтар вирвався на волю, і хлопець прийшов до нас, щоб врятувати мій народ від лиходія. Та той використав страшні чари, і тепер Карол, посеред життя і смерті. Рівновага, дуже хитка. Потрібен хтось, хто кохає його понад усе, щоб вирвати з тих чар, бо інакше смерть переможе.
-- Я згодна на все, аби лише врятувати коханого. – гарячково вигукнула, дівчина. — Що потрібно робити?
Та замісто відповіді чаклуна, пролунав голос Мозуса:
-- Крахуне, друзяко, як я радий бачити тебе!— чоловік нагнувся, і міцно стис карлика в обіймах, той аж охнув.
Крахун-Бахтар не сподівався на таку, несподівану для нього, зустріч, та нічим себе не виказав, навпаки, прикинувся що зрадів, і почав, по новій, розповідати про лихо, що спіткало Карола. Мозус уважно вислухав, а потім спитав:
-- Де зараз хлопець?
-- В Сулерії. Його не можна в такому стані, переміщати з планети на планету. Тому потрібно, щоб Мілена сама вирушила у мій світ, а я їй в цьому допоможу. В Каурдані є місце, з якого без зусиль можна потрапити до Сулерії. Туди, ми з дівчиною, і направимось. А там, все залежатиме лише від неї, з’ясується, на скільки сильне її кохання.
-- Я люблю Карола, як рідного сина. Та не можу відпустити Мілину, саму, з цим Крахуном. Та вже і за полудень, скоро почне вечоріти. Доведеться ночувати в горах. А там, я чув, безчинствують розбійники. — заперечив Перус.
-- Таточку, ріднесенький, відпусти!— впала до його ніг, донька. — Мені без Карола, не жити!
-- Що ти, таке кажеш, дитино моя. — позадкував від дівчини, Перус.
Чоловік розгубився, і не знав як вирішити. На допомогу прийшов Мозус:
-- Не хвилюйся за Мілину, друже. Я піду разом з нею, і захищу її, від будь якої напасті.
Такий поворот подій, зовсім не входив у плани злого чаклуна, та він розумів, що відказ від допомоги Мозуса, може викликати підозру, що до нього.
-- Це, навіть добре, якщо ти підеш з нами!— удавано-радо, вигукнув він. — Тільки вирушати потрібно негайно, бо можемо спізнитись.
-- Я, лише сповіщу дружину, і візьму свою зброю. — направляючись до свого будинку, сказав Мозус.
-- Навряд чи вона, тобі, допоможе. — тихо, щоб ніхто не почув, прошепотів, чоловікові навздогін, чаклун.
-- Я теж, дещо, хочу взяти з собою. — промовила дівчина, і зникла у будинку.
За мить, вона вже стояла на ганку, з вузликом в руках.
-- Що це в тебе, доню. — спитала Орика.
-- Моє весільне вбрання і пасок, що я вишила для Карола.
-- Навіщо, це, тобі?— здивувався батько.
-- Не чіпай її, Мілена знає, що робить. — стала на захист доньки, Орика.
Перус здвигнув плечима, та більше нічого не казав. Попрощавшись, Крахун-Бахтар, Мілена і Мозус вирушили в дорогу.
Ще з далека, Мозус помітив невелику групу людей, що стояла на березі річки, та він не звернув на них уваги, думаючи, що то місцеві рибалки. Лише коли вони підійшли до гурту впритул, впізнав серед них Самсона. Мілена теж, впізнала розбійника, і злякано позадкувала. Кого-кого, а цього мерзотника, вона не могла спутати ні з ким. Мозус вихопив меча, і глянув на Крахуна, сподіваючись на допомогу. Та замісто друга, побачив Бахтара, що розплився в злорадній посмішці:
-- Невже ти, думаєш, що тебе врятує, цей шмат металу?
У чоловіка, в середині, все похололо.
-- Тікай, Міленко! Я їх затримаю!— крикнув він, затуляючи собою дівчину.
Та було вже пізно. Одним змахом руки, Бахтар підняв Мозуса в повітря, і кинув на каміння. Страшний біль пронизав все його тіло, останнє, що чоловік почув, це наказ чаклуна своїм прислужникам:
-- Ловіть дівку, і вирушаємо до Каурдану.
Мілена бігла з усієї сили, та розбійники виявились пруткішими, вони хутко наздогнали дівчину, і приволокли до чаклуна.
-- Я бачу, своєю волею, ти не підеш. — сказав Бахтар, дивлячись на неї знизу в гору. — То підеш з моєї волі.
Мілена вся тремтіла, вона знала Бахтарову силу, але не могла відірвати погляду від його очей, і за мить вже була слухняною жертвою у його владі. Вона покірно сіла до човна, підкоряючись наказу свого повелителя.
Ще і сутеніти не почало, як у двері до будинку Перуса і Орики хтось постукав. Який же був їх подив, коли на порозі вони побачили Карола з друзями.
-- Чому ви, на мене, так дивитесь, наче примару побачили?— здивувався хлопець.
-- Кароле, з тобою все добре?— спитав, замість відповіді, батько Мілени.
-- Так. А що сталось?
-- Приходив чарівник, на ім’я Крахун. Сказав, що ти потрапив у біду. Він забрав з собою Мілину, щоб вона тебе своїм коханням звільнила від чар. Мозус пішов разом з ними. — все це, Перус промовив скоромовкою, наче боявся не встигнути розповісти, все що сталось.
Карол зблід.
-- Я не даремно хвилювався. – сказав він, повернувшись до своїх товаришів.
Вони, погоджуючись, закивали головами.
-- Про що, ти, кажеш, Кароле?— тремтячим голосом, спитала Орика.
Жінка вже зрозуміла, що її донька у біді, та не хотіла в це вірити, адже сама відпустила дівчину з чарівником. Вона хотіла, щоб Карол заспокоїв її, сказавши, що все добре, та хлопець мовчав, втупившись в підлогу. Орика і Перус чикали його відповіді, як вирок. Нарешті Карол обізвався:
-- Не хвилюйтесь, з Міленкою все буде добре. Бахтар не зробить їй ніякої шкоди, вона потрібна йому, щоб затримати мене. Та Мозусові загрожує смертельна небезпека, він чаклунові тільки заважатиме.
З вулиці долинув якийсь гомін. Натовп людей пройшов біля двору Міленених батьків, і звернув на подвір’я до Мозуса. Молодий чарівник з друзями, передчуваючи біду, побігли туди. На ганку, вкритий старим рядном, весь закривавлений, лежав їхній товариш. Мозус ледве дихав. Карол опустився поруч, на коліна і взяв його за руку.
-- Друже мій дорогий, ти чуєш мене?— прошепотів він, дивлячись на бліде обличчя.
Чоловік відкрив очі, і мутним поглядом подивився на хлопця, впізнаючи його. Потім, ледь чутно, сказав.
-- Каурдан. Бахтар повів її до Каурдану. Я не зміг захистити…
-- Я зрозумів, не хвилюйся. — не дав доказати пораненому Карол.
Він бачив яких зусиль коштувало чоловікові кожне сказане ним слово, тому і зупинив його.
-- Кароле, зроби щось. — почувся голос Мозусової дружини.
Жінка стояла поруч. По її обличчю бігли сльози горя і відчаю.
-- Не хвилюйся, Марико, я вже роблю. Мозус живий, це головне. Незабаром він одужає. Йому потрібен лише спокій, а його рани я вже залікував, тільки залишилось набратись сил.
Карол попрохав допомогти йому занести пораненого до будинку. Визвалось кілька охочих. Марика зайшла разом з ними, а молодий чарівник підійшов до людей, що принесли Мозуса:
-- Хто ви такі? Де, ви, знайшли пораненого?
-- Ми рибалки. — обізвався один з незнайомців. — До нашого селища вдерлась банда грабіжників. Всі дорослі чоловіки були якраз на вилові, і поселення нікому було захистити. Взяли бандити не багато, лише старий човен, але при цьому, поранили старого батька, одного з рибалок. Коли повернулися чоловіки, то озброївшись кинулись їх доганяти, щоб наказати мерзотників, та було вже пізно, банді вдалось втекти. На березі ріки ми знайшли Мозуса, він був непритомний і дуже побитий, та ти і сам його бачив. Мабуть це теж діло бандитських рук.