Десятий учень. Книга 2 (СИ)

-- Ти хто?— дивлячись на Готара, спитала вона.

-- Готар. А як тебе звуть?

-- Мілена. Як я, тут опинилась?

Хлопець хотів було розповісти про все що сталось, та не встиг. Погляд дівчини сковзнув повз нього, і зупинився десь позаду. Очі Мілени наповнились жахом. Готар озирнувся, позад нього стояв карлик-чаклун. Мала потвора не відриваючи погляду від дівчини, проказала:

-- Лише я твій господар, і ти, повинна підкорятись лише мині.

-- Так, мій володарю. — безбарвним голосом відповіла дівчина.

Її погляд знову став байдужим до довкілля, більше нічого її не хвилювало. Готарові стало моторошно, його аж перетрясло від побаченого.

-- Якщо дівка знов прийде до тями, одразу мене попередь. Інакше, зроблю з тобою, що і з нею. Зрозуміло?— сердито прошипів хлопцеві на вухо, Бахтар.

-- Так, хазяїне, неодмінно скажу. — тремтячи від страху, сказав хлопець.

-- От і добре. Тепер можна спати. — поставив крапку в їхній розмові чаклун.

Ледь стало розвиднятись, знову вирушили в дорогу, і по обіді, попереду, завиднілась високі стіни Каурдану. Готарові подобалось це розкішне місто, і одночасно лякало. Він, разом з батьком, тут частенько бував, у справах. Вони збували у місцевого гендляра, награбоване, власне цей чоловік був єдиним знайомим, для Готара в цьому місті. Та зустріч з охоронцями цариці, не дуже приваблювала хлопця, останні не церемонились з розбійниками, попади ті, їм до рук. Та робити було нічого, лише Каурдан міг врятувати його від коротуна, і хлопець покірно ішов у перед, до широко відчиненої, металевої брами, що наче ненажерлива паща поглинала всіх, хто в неї заходив, та випльовувала на зовні, лише одиниці. Чаклун підійшов до головного охоронця, і киваючи головою в бік своїх полонених, щось йому пояснив. Охоронець з недовірою, придивлявся до новоприбулих. Тоді Бахтар, сунув до його руки золотого круглячка, і вояка одразу подобрішав, і велів своїм підлеглим провести поважного гостя, до палацу цариці Таміли. Один з воїнів пішов попереду, Бахтар слідом, він майже не озирався на Готара і дівчину, певний у своїй владі над ними. Хлопцеві лише цього і було потрібно. Місто вирувало в постійних святах і гульні, наповнене різноманітним натовпом веселих, підпоєних молодим вином, людей. Саме сьогодні було свято масок. Впіймавши слушну мить, Готар рвонув у бік, тягнучи за собою дівчину. Набігу, він схопив дві маски, і надів їх собі та Мілені на обличчя. Різнокольорова юрба одразу поглинула втікачів. Бахтар навіть зрозуміти не встиг, куди поділися його полоненні. Він стояв, з перекошеним від люті лицем, в повній безпорадності, а весела юрба, кружляла навколо нього, штовхаючи і запрошуючи дивного чоловічка, до веселощів.

Готар аж задихався від швидкого бігу. Хлопець поспішав кривулястими, вузькими, і заплутаними мов лабіринт вуличками, до гендляра Стаха. Лише він міг, зараз, допомогти молодому розбійнику. Стах, як і батько Готара, був колишнім воїном, і теж був покинутим без засобів до існування, коли став не потрібним. Та все ж , зумів краще пристосуватись до мирного життя, ніж Хартам. Хлопець постукав умовним сигналом, у важкі, дерев’яні двері. Старий вояка довго не відчиняв. Готар повторив стук. За дверима почулось тихе вовтузіння, клацнув засув, і в невелику щілину висунулось старече обличчя:

-- А, Готаре, це ти. Заходь хлопчику, я радий тебе бачити. — майже пошепки, проказав Стах, і ширше відчинив двері. — Що це, з тобою, за дівка?

-- Зараз розповім, дай лише увійти. — злякано роздивляючись на всі боки, відповів хлопець, і хутко шмигнув разом з Міленою, у будинок до гендляра.

В будинку, вікна були зашторені важкими занавісками, а на столі горіла масляна лампа.

-- Від кого це, ти, ховаєшся?— спитав у Стаха, розбійник. – Невже Таміла, поставила гендлярів в не закону?

-- Навіщо питаєш? Наче не знаєш, що стало відбуватися в царстві, коли вона прийшла, після смерті батька, царя Назмана, до влади?

-- Та знаю. Це я так, для годиться, спитав. — винувато посміхнувся до господаря, хлопець.

-- Краще розкажи, що тебе привело до мене, друже?— перевів бесіду, у потрібне русло, Стах.

Готар почав розповідати, а гендляр слухати. Стах не переривав розповіді хлопця, та його обличчя, виказувало всі почуття, які чоловік переживав під час оповіді молодого розбійника.

-- Значить, Хартама більше з нами немає, і твоїх братів, теж. — сумно зітхнув Стах, коли хлопець дійшов кінця своєї сумної розповіді.

-- Знаєш, я і досі, цього не можу усвідомити. — чесно зізнався Готар. — Все відбулося так швидко! І як я, про все це, розкажу матері? Старенька може не витримати такої звістки.

-- Я розумію тебе, хлопче. Та і приховувати від матері, цього не можна. — співчутливо похитав головою господар.

Потім Стах перевів погляд на дівчину, він і підчас оповіді хлопця, поглядав на неї, та лише зараз запитав:

-- Що думаєш робити з дівчиною?

-- Ще не знаю. Почекаю поки прийде до тями від чаклунського заговору, а потім, разом з нею вирішимо.

Гендляр замислився на якусь мить, а потім спитав:

-- Навіщо тобі зайвий тягар? Тобі і самому потрібно тікати з відси. Хіба я не правий?

-- Звісно правий, та все ж, я не можу покинути дівчину напризволяще.

-- Хіба я, пропонував її покинути?

-- Тоді про що ти, Стах?— не зрозумів натяків гендляра, Готар.

-- Я, пропоную тобі, її , мені продати.

-- Продати? Хіба я її господар?— здивувався хлопець.

-- Хіба батько тобі не казав, що за законами розбійників, все що ти вкрав, належить тобі. Ти ж, дівчину вкрав у чаклуна?

-- Украв. — погодився розбійник.

-- Ну от, бачиш! Значить це твоя здобич, а ти її власник, і маєш повне право продати.

Готар почухав потилицю. Він ніколи не торгував людьми, це не було і в правилах його батька, та і тягати Мілину за собою, він не міг. Звичайно, він міг просто залишити дівчину у гендляра, та гроші йому теж були дуже потрібні, і він спитав:

-- Скільки ти, даси мені, за неї?

-- Оце вже, інша розмова!— розцвів задоволеною посмішкою, Стах. —Я дам тобі за неї, двадцять п’ять срібняків. Згоден?

Хлопцеві було ніяково брати ці гроші, наче він продавав не Мілину, а власну душу, тому не став торгуватися і кивнув головою в знак згоди. Задоволений такою гарною оборудкою,( адже на ринку рабині коштували у десятеро дорожче), Стах сунув хлопцеві до рук шкіряного мішечка з грошима.

-- Ось візьми, і візьми оцей її клунок, він мені не потрібен.

Молодий розбійник не встиг отямитись, як був вже на вулиці, а позад нього заскрипів важкий засув, назавжди забираючи Мілену з його життя. Готар важко зітхнув, думаючи, що можливо це і на краще. Він бездумно розв’язав вузлик, щоб побачити, що там в середині. До його рук потрапило дівоче плаття і вишитий бісером чоловічій пасок.

-- Навіщо це, мені?— подумав розбійник, і здвигнув плечима.

-- Продаєш наряд?— почув він позад себе, молодий, насмішкуватий, дівочий голос, Готар. Він озирнувся. Підперши руками круті стегна, стояла вулична повія, і посміхаючись звабливою посмішкою дивилась на розбійника:

-- Рідко, на наших вулицях, можна зустріти такого привабливого юнака. — ніжним голосом проворкотала повія. — Не бажаєш, чоловічої утіхи, любчику? За таке гарне плаття, я піду з тобою.

У Готара, ще ніколи не було жінки. Сором’язливий рум'янець покрив його щоки.

-- Ні, дякую. — ледь чутно відповів він їй. – Візьми це плаття в подарунок, якщо воно тобі до вподоби.

Він тицьнув клунка до рук повії, і хутко пішов, майже побіг. Жінка залишилась стояти посеред вулиці з широко розкритими, від здивування, очима.

Як тільки Стах, зачинив за Готаром двері, він підійшов, до здавалось глухої стіни, і відкинув килим, що на ній висів. За килимом були приховані двері, старий в них постукав, і тихо промовив:

-- Тумо, доню, відчини.

Клацнув замок, і двері відчинились, з потаємної кімнати, до Стаха, вийшла невисокого зросту, струнка мов лозинка, дівчина. Вона була красунею, з довгими, чорними косами, з темними я к ніч, очима. Довгі, густі вії, затіняли зіниці, і робили очі сумними і загадковими. Здавалось, що на світі не знайдеться чоловіка, який міг би, розгадати, ту, їхню таємницю.

-- Що, ти, хотів?— тихо спитала вона у батька.

-- Хочу познайомити тебе з кимось.

Стах взяв доньку за руку, і потяг до кімнати. За мить Тума, вже стояла навпроти Мілени, і здивованими очима, дивилась на незнайомку.

Білявка не звернула на неї ніякої уваги, навіть не поворухнулась.

-- Чому вона така?

-- Я точно не знаю, але мені здається вона під дією гіпнозу. Думаю це скоро мене.

-- Ця дівчина піде з нами?

-- Якщо, провідник прийде вчасно, то так.

-- А, якщо, швидше прийдуть солдати цариці?

-- Тоді, я віддам її замість тебе.

-- Цього не можна робити!— обурилась Тума.

-- Так, ти доню, права. Та якщо мені доведеться вибирати між своїм сумлінням і тобою, я виберу тебе. Хочеш ти цього, чи ні.

-- Тобі не повірять, що це я, дівчина білявка.

-- Тому, ти пофарбуєш її волосся, щоб воно стало схоже на твоє.

-- А, очі їй, теж пофарбувати?— не вгавала дівчина.

-- Годі сперечатися!

Обличчя Стаха наче скам’яніло, а це означало, що батько дуже розсердився, і Тума більше не посміла йому суперечити. Вона взяла дівчину за руку, і повела до своєї схованки.