-- Ти, мабуть, його вбив. — почув над собою, якісь голоси, молодий розбійник, і кліпнув очима.
-- Диви, живий, а ти, Теймуре, хвилювався!
-- За кого, мені, хвилюватися? То я, так, для розмови.
-- А, якби насправді вбив?
-- У тебе, Плато, такі кулаки, що було б не дивно.
-- Він так зненацька вискочив, що я гадав, це напад. — здвигнув плечима болотник.
Готар піднявся обпершись на лікті. Кремезний чолов’яга простяг йому руку, допомагаючи підвестись.
-- Ти нас не бійся, ми не хотіли тебе скривдити. Просто так вийшло. — виправдовуючись перед хлопцем, промовив він.
-- Я не ображаюсь. — потираючи забиті груди, відповів хлопець. —Я поспішав, і вчасно вас не помітив.
-- Ми, тебе, теж. — посміхнувся до горянина, Карол.
-- Що змусило тебе, так швидко бігти, наче за тобою, сто вовків гналось. — спитав Капер.
-- Вовки не гнались, а ось царські охоронці, намагались впіймати. — відповів розбійник.
-- Мабуть ти їм дуже нашкодив?
-- Їм, ні, а ось дивному карлику-чаклуну, так. — посміхнувся Готар.
-- Ти бачив карлика?
-- Так. — обличчя хлопця спохмурніло. — Він вбив мого батька і братів. Та мене чомусь залишив живим, і примусив вести його і дівчину-степовичку, до Каурдану.
-- Це той хлопчина про якого я вам розповідав. --- обізвався Самсон.
-- Ану друже, давай, викладай все по порядку. --- вже без жартів, наказав молодому розбійнику, Карол. — Для нас це дуже важливо.
Готар, нічого не приховуючи, розповів про свою пригоду. Єдине, що він не сказав, це те, що залишив Мілину у Стаха, не просто так, а за гроші. Хлопцеві було соромно, за свій вчинок, тому і замовчав цей факт. Потім наче схаменувшись, несподівано спитав:
-- А хто ви, для них будете, друзі чи вороги?
-- Карлик, наш найлютіший ворог, а дівчина, моя наречена. — відповів Карол.
-- Може хлопець зможе провести нас до міста?— встряв у розмову Теймур.
-- До міста легко потрапити. — сказав на те, горянин. — Важче з нього вийти, тим більш з дівчиною.
-- Це ж, чому?— поцікавився молодий чарівник.
-- Наша цариця, відьма. Та чари їй даються не легко, вони відбирають її молодість, і щоб її повернути, Таміла використовує юнок, забираючи в них енергію. Без її дозволу, жодна молода дівчина не залишить Каурдану. Хіба що, таємно.
-- Нічого. — заспокоїв горянина, Карол. — Мені б лише знайти Мілину, а там, я вже, щось вигадаю.
-- Наш Карол, теж чарівник, але Білої магії. — пояснив Готару, Теймур. — Ні ваша цариця, ні Бахтар, з ним, легко не впораються.
Молодий горянин, з розумінням, кивнув головою. Все ж хлопцеві було не пособі, та відмовлятись від допомоги новим знайомим, він не став, і вся компанія рушила до міста.
Коли завиднілись стіни Каурдану, Готар в нерішучості зупинився.
-- Ти чого?— здивувався Карол.
-- Я там, так би мовити, в розшуку. Лише підійду до варти, мене схоплять. — пояснив молодий розбійник.
-- Не хвилюйся, я цього не допущу. — заспокоїв, його, Карол. —І в загалі, в мене тут визрів план.
-- Який ще, план?— поцікавився Теймур.
-- А ось послухайте. Нам, всім гуртом, нема чого робити в місті. Підемо лише я і Готар, а ви чекайте неподалік, он під тією скелею. — Карол показав на величезну брилу, що виступала над вузькою стежкою, неподалік міського муру.
-- Ти певен, що в двох ви впораєтесь?— захвилювався за друга, Капер.
-- Я ж, чарівник. — повторив слова Теймура, Карол. — Певен, моїх здібностей вистачить.
Далі, до брами Каурдану, вирушили лише Готар і Карол, не дійшовши до воріт міста з десяток метрів, чарівник зупинився, і звертаючись до горянина, мовив:
-- Уяви собі місце, куди ми з тобою, повинні потрапити, а я, спробую нас туди, перенести. Ти мене зрозумів?
Готар ствердно хитнув головою, і заплющив очі намагаючись уявити будинок Стаха. Земля наче попливла у нього під ногами. Хлопець хитнувся, і мабуть би впав, якби Карол його не підтримав. Горянин розплющився, і від здивування, мало не скрикнув. Він і його новий знайомий, були вже в місті, тільки чомусь на даху будинку.
-- Ну, і…
-- Що, ну і ?— перепитав Готар.
-- Чому ми, на даху?
-- Ти сказав, думай про місце, де ми повинні опинитись. Ось я і думав.
-- Про дах?
-- Ні. Про будинок Стаха. — знизав плечима, горянин.
-- Мамо, мамо!— закричав якийсь малюк. — Он на будинку дядька Стаха, з’явились двоє дядечок!
-- Як з’явились, так і підуть. — не зрозуміла, що хотіла сказати дитина, жінка, і потягла малого геть.
Хлопці зіскочили на бруківку, і рушили до дверей будинку. Готар постукав, та двері виявились не замкнутими, і зі скрипом, відчинились. Хлопець просунув голову у середину:
-- Стах, це я, Готар, ти дома?
У відповідь, тиша.
-- Сьогодні в ранці, була облава. — почувся у нього за спиною, старечій голос, Готар озирнувся. Поряд з ним стояла старенька жінка, і сумними очима дивилась, кудись повз хлопців. Наче балакала не до них, а до стіни будівлі.
-- В Стаховому будинку, вони, теж були?
-- Можливо. До палацу потягли кількох дівчат. Хто з них хто, я не знаю. — старенька повернулась, і пішла геть.
-- А білява дівчина серед них була?— спитав навздогін, у бабці, Карол.
-- Я не приглядалась.
Хлопці на деякий час притихли.