-- Що будемо робити?— першим порушив мовчанку, горянин.
--- Ти добре знаєш людей у місті?
--- Знаю декого. Та справи мав, лише, зі Стахом.
--- Людина на ім’я Пулат, тобі знайома?
--- Ні. Та я знаю декого, хто знайомий майже з всім містом. Це цілитель Омус.
--- Ходімо до нього.
Готар повів Карола плутаними вуличками Каурдану. Чим далі вони відходили від ринкової площі, тим похмурішим і безлюдним, там, ставало місто. Наче мешканці цих районів боялися сонячного світла. Карол поділився своїми спостереженнями з молодим розбійником.
--- В дечому, ти, правий. --- погодився, той, з чарівником. --- Тутешні мешканці і справді налякані. В цих кварталах мешкає, переважно бідний люд. Їм найбільше достається від нашої повелительки. Каральні загони, щодня, навідуються сюди.
Готар зупинився біля охайного, вибіленого будиночку.
--- Ми прийшли. --- повідомив, він, Карола, і не чикаючи наказу, постукав у двері.
В середині помешкання не пролунало ні звуку. Готар постукав дужче, і промовив у щілину:
--- Пане цілителю, це я, Готар. Син Хартама.
За дверима почулося шарудіння, і вони тихенько прочинились.
--- Що, ти, хотів?--- в невелику щілину визирнуло зелене, вилупкувате як у жаби, око.
--- Пане Омус, нам необхідно знайти одну людину. --- промовив, тихо як міг, Карол. --- хто як не Ви, добре знає місцевих жителів.
--- Хто саме вам потрібен?
--- Пулат.
--- Ви спізнились.
--- Чому?
--- Вночі, до Пулата приходили царицині охоронці. Я не знаю за що, але його забрали до в’язниці, а дружину так побили, що вона, бідолашна, померла в мене на руках. Я не зміг її врятувати. Тепер ідіть з відси. Я не хочу опинитись на місті, того чоловіка.
Двері закрились.
-- Треба іти до палацу. Можливо, ще не пізно, і ми врятуємо Мілину і Пулата. —з надією в голосі, промовив,молодий чарівник.
-- Я, туди, не піду. — навідріз відмовився розбійник.
-- Підеш. — голосом, не терплячим відмови, спокійно, мовив чарівник. —У тому, що Мілена у полоні, є і твоя провина.
-- Я так не вважаю!— майже крикнув Готар. — Чаклун однаково привів би її сюди! В чому моя провина?
-- У боягузтві. Якби в тобі було більше сміливості, він не дійшов би з вами до Каурдану.
Готар похнюпив голову, і наче приречений, перший, рушив у бік палацу. Він хотів допомогти своєму новому знайомому, та одночасно боявся зустрічі з Міленою і Стахом, бо тоді відкриється його таємниця. Хлопчина заліз рукою до кишені, там тихенько подзенькували монети. Якими важкими вони, зараз, йому видавались, та просто так позбутись, він їх не міг.
Ось і палац. Такої величі, Карол, ніколи не бачив. Замок чарівника Орнагула у зрівнянні з ним, халупа, хоча раніш, видавався хлопцеві розкішним. По всьому периметру будівлі, стояла варта. Готар і Карол обійшла навколо палацу, та не знайшли дверей, в які б вони могли непомітно прошмигнути.
-- А далі, що?— поцікавився горянин, дивлячись на чарівника.
-- Ти кажеш, цариці потрібні дівчата?
-- Так.
-- Тоді, ми з тобою, не надовго, станемо дівчатами. Не бійся, це безпечні чари. Тільки роби те саме, що і я, щоб не викликати підозру. Зрозумів?
-- Здається, зрозумів.
Карол і Готар зайшли за найближчу будівлю, а вже з відти вийшли дві молоденькі, симпатичні дівчини. Вони обережно, що їх не побачила варта, просувались в бік базарної площі. Одна з них, наче ненароком, наступила на суху гілку, та гучно тріснула під її ногою. Вартовий, що був неподалік, озирнувся на той тріскіт:
-- Агов, красуні, ану постривайте!— гукнув він дівчатам.
Та ті, не послухались і кинулись бігти, вартовий за ними:
-- Стійте, негідниці! Тримайте, дівки втекли!— погукав на допомогу своїх товаришів, вартовий.
Ще кілька охоронців кинулись йому на допомогу, і невдовзі дівчаток схопили, і повели до палацу, у підвал, де тримали бранок, та інших полонених.
-- Приймайте новеньких. — зло хіхікаючи, мовив вояка, і заштовхнув полонянок до невеликої, темної камери. — Наша цариця буде нами задоволена. Чи я брешу, друзі?
-- Звичайно! Ти не помиляєшся! Нам перепаде, непогана, винагорода!— погодились з ним, товариші.
Очі хлопців, ( а це були саме вони, лише перетворені магією на дівчат), повільно пристосовувались до темряви, та і вони самі набували одночасно з тим, свого звичайного вигляду. В кутку кімнати, Карол і Готар побачили жінку. Полонянка злякано притискалась до стіни. Чарівник підійшов до неї і пильно придивився. Жінці було років сорок, та вдягнена вона була як молода, з розпущеним, сивим волоссям. Плаття, що було на ній, здалось йому знайомим. Стегна обвивав чоловічий, весільний пасок. Прикраса була, як дві краплі, схожа на той, що пошила для нього Мілена. Він ні за що в світі , не сплутав би, цей візерунок, ні з яким іншим.
--- Не бійтесь, шановна. Ми не заподіємо вам шкоди. --- спробував заспокоїти жінку, чарівник.
--- Ніхто вже, не в змозі зробити мені більшої шкоди, ніж наша цариця. --- тихо, з виразом неймовірного жаху на обличчі, прошепотіла вона, у відповідь. --- Досмокче моє життя, і все. Край.
--- Я спробую допомогти Вам. Лише дайте відповідь на моє питання.
--- Що ти, хочеш знати?
--- Цей одяг що на Вас, де Ви його взяли?
Молодий розбійник, підійшов ближче, щоб почути відповідь полонянки.
-- Ой, Готар!— вигукнула та, замість відповіді.
-- Ми знайомі?— здивувався розбійник.
-- Звичайно. Я давно тебе знаю, ти розбійник, син розбійника, що приносив добуте до Стаха, а нещодавно, ти мені ось цю сукню подарував.
--- Подарував, я?
--- Ти не впізнав мене? Це ж я, Юка. Біля будинку Стаха, ти вийшов засмучений, з вузликом в руках.
Хлопчина придивився уважніше, і лише тепер розгледів знайомі риси обличчя.
--- Ти ж мого віку, а виглядаєш старішою за мою матір!
--- Так. --- скрутно хитнула головою жінка. – Це справа Таміли.
-- Шановна, я розумію, що те що на вас вдягнено, дарунок. Та все ж пасок, я прошу, поверніть. Моя дівчина шила його для мене.
-- Та, будь ласка!— без будь якого жалю, сказала повія, і простягла пояса, Каролові.
Той ухопив, його і притис до грудей, наче обіймав кохану. Це її ніжні ручки трудились над цим паском. Від нього, наче, віяло її теплом і любов’ю. Карол так і завмер, обіймаючи дорогоцінну, для нього, річ.
-- Гей, чарівнику, не час розкисати. — привів до тями, Карола, Готар, а потім одразу ж поцікавився у повії: -- Послухай, красуне, а з будинку Стаха когось з дівчат захопили?
--- Ще перед облавою, до нього завітав посильний від купця Саліма. Старий разом зі своєю донькою, і ще з якоюсь дівчиною, пішов з ним. Я зрозуміла, що Салім береться вивести їх з міста, і хотіла теж вирушити з ними. Та мене не взяли. Сказали, що я не маю таких грошей.
Дівчина замовкла, і перед її очима пропливли недавні події. Пригадалось , як грубо відштовхнув її Стах, назвавши «вуличним непотребом», від образи, навіть тепер, на її очах виступили сльози.
-- Юка, що з тобою?— побачивши переміну в її настрої, спитав Карол.
-- Більше я, вам, нічого не можу сказати.
Хлопці перезирнулись. Те що, Мілена не в палаці, і не дісталась цариці, це добре. Та де її шукати?
--- Ви заберете мене з відси?--- з надією в голосі спитала, Юка. --- Якщо заберете, я скажу куди повів свій караван Салім.
--- Так. Звісно. Та спочатку нам потрібно знайти ще декого. Ти Готаре, почекай мене тут, біля Юки, а я спробую знайти Пулата. Двері до камери будуть відчиненими, та до коридору виходьте обережно.
--- Добре. Тільки не затримуйся, а то раптом варта нагодиться.
Карол з легкістю відчинив засув, і вийшов. По обидва боки темного коридору було ще кілька камер для полонених, таких самих, в якій, щойно, був він сам. Одну за одною, чарівник їх відчиняв, і зазирав до середини. В одній він побачив декілька чоловіків. Ті здивовано на нього витріщились. На Каролові не було форми, яку зазвичай носили охоронці, а крім них, сюди, більше ніхто не заходив.
--- Вітаю, вас, шановні. --- як можна чемніше, привітався Карол з чоловіками. --- Чи немає, бува, серед вас людини на ім’я Пулат.
Полонені не промовили жодного слова, лише перезирнулися між собою.
--- Якщо ви допоможете знайти мені цю людину. Я допоможу вам вибратись звідціля. --- підійшов Карол, до розмови, з іншого боку.