-- Все, більше не можу. — простогнала Юка, і впала навколішки, обпершись руками об валун.
Втікачі зупинились, і вернулись до неї, що б, хоч чимось, підтримати її. Як по команді, вони, теж, посідали поряд з жінкою. Від швидкого бігу, всі розчервонілись. З грудей виривалось важке дихання. Плато витяг з торбини фляжку з водою, і струснув її, посудина була майже порожня, та все ж, простяг її Юці. Та зробила лише один ковток, розуміючи, що спрага змучила всіх, і передала посудину, по колу. По одному ковтку вистачило всім, та цім, друзі, не вгамували спрагу.
-- Навіщо ми, тягнемо за собою, цього…?— сердито зиркнув у бік Самсона, Теймур. — Тільки воду і харчі на нього переводимо! Він не …
-- Заспокойся, Теймуре. — не дав висловити до кінця думку вугляреві, Капер. — Тим ковтком води, що він випив, тобі своєї спраги не зменшити, а кидати безпорадну людину на прізволяще, негоже.
-- Ти гадаєш, вин би тобі допоміг, зустрінься ти, йому, в такому стані?— не вгавав Теймур.
-- Чого це ти, про мене, такої поганої думки?— запитав здивований Самсон, у вугляра. — Ти ж, мене зовсім не знаєш.
-- Знає, ще й як!— встряв у розмову Карол. — Мені важко, це тобі пояснити, але у нас усіх, була нагода з тобою добре познайомитись. Ми взяли тебе з собою, та це не означає, що ми довіряємо тобі, як одне одному.
Самсон схилив голову, над чимось розмірковуючи. Між бровами у нього пролягла глибока зморшка. Він важко зітхнув, а потім не підводячи очей, сказав:
-- Я був, за свої злочини, приречений на смерть. Мої побратими загинули, а мені боги дали другий шанс, можливо саме для того, щоб я зміг виправитись. Я, запевняю вас, що не змарную його. Ви всі, не пошкодуєте, що взяли мене з собою.
Ніхто з мандрівників, не сказав і слова йому у відповідь. Кожен залишився при своїй думці. Хтось можливо і повірив розбійнику, а хтось вирішив, що він вводить всіх в оману, щоб здійснити свій підступний план, до останніх відносився і Теймур. Та лише одна пара очей дивилась на Самсона із співчуттям. Це були очі Юки. Він помітив цей погляд, і був щиро вдячний, жінці, за нього.
-- Тут, неподалік, є джерело. — перервав мовчанку, Готар. — Ми, з батьком, там частенько бували. Правда це трохи в бік, від нашого шляху, але потім можна піти навпростець.
-- Звідки ти знаєш, куди ми повинні іти?— здивувався Карол. — Юка нам нічого не розповіла. Ну…, де шукати Мілину.
-- А я, це, ще в палаці зрозумів, коли вона згадала про Саліма. — пояснив горянин. — Караван пішов до узбережжя.
-- Чому ж, не сказав?
-- Я не хотів, щоб ти залишив, її, там. — винувато промимрив, Готар.
-- Навіть, якби Юка нічого, взагалі не знала, я б нізащо, її там не залишив. Чи ти, про мене, іншої думки? — посміхнувся Карол.
-- Виходить, не тільки мені не вірять. — сам до себе прошепотів Самсон, і сумно посміхнувся.
Добре, що ніхто його не почув.
-- А, до моря, далеко?— поцікавився Івер.
-- Сім днів шляху. — пояснив хлопцеві, Готар.
-- Чому, лише, днів?— начебто, не зрозумів болотник.
-- Бо в ночі, в горах, небезпечно пересуватись. Можна впасти зі скелі, чи потрапити в розщілину, та і ногу підвернути можна, перечепившись об камінь.
-- Та, то я, просто спитав, аби розмову підтримати. Я про небезпеку, розумію.-- Знітився Івер. — Ти сказав, навпростець можна піти. Так, буде швидше?
-- Швидше. — підтвердив горянин, але додав:-- Швидше, не завжди легше.
-- Десь, я вже чув цю мудрість. — промовив Карол. — Та нічого, здолаємо. Нам би, лише наздогнати їх.
Промовивши ці слова, Карол підняв руку, з одягненим на неї перснем, і повернув у бік, що вказав горянин. Прозорий камін заграв всіма барвами веселки.
--- Що ж, підемо тим шляхом, який ти показав. --- дав він, свою згоду, на пропозицію Готара, а потім запитав: --- А, скажи но, горянине, далеко з відси, до гори Матарам?
-- Далеко. Та ми будемо поряд з нею проходити. — відповів хлопчина. — Мій батько розповідав про дивний народ, що мешкає в ній. Тільки де саме, я не знаю.
-- От, саме туди, мені і потрібно завітати. Допоможеш знайти?
-- Спробую. Та це, теж забере якийсь час.
-- Тоді мерщій в дорогу! Годі розсиджуватись. — скомандував, Плато.
Всі підхопились на ноги, і рушили за молодим розбійником. Розуміли, цінна кожна хвилина. Юка ішла поряд з Самсоном, намагаючись йому допомогти. Та він вже відійшов від поранення, зміцнів, і не потребував ні чиєї допомоги. Та жінку, це, мало хвилювало, та і сам розбійник був не проти її товариства, адже на приязнь інших, йому, не доводилось розраховувати. Він скоса поглядав на неї, боячись виявити свій інтерес. Чим більше Самсон приглядався, тим очевиднішим йому ставало, що Юка, колись була, просто красуня, і дурень той, хто цього не помічав. Вона була трохи огрядною, широкі стегна, великі груди, та це, лише підкреслювало пропорційність її фігури. Її обличчя, в дрібних зморшках, не видавалось настільки старим, щоб не можна було помітити, милих ямочок на щоках, від вигляду яких, аж дух перехоплювало. Йому, завжди подобались, лише, молоді дівки, та щось в цій жінці, притягувало його. Юка, теж поглянула на Самсона. Їхні очі зустрілись, і жінка, сором’язливо, посміхнулись йому.
-- Ти не схожа на місцевих жінок. — несміливо почав розмову, Самсон.
І сам собі здивувався. Він вважався не аби яким ловеласом, і мав власний підхід до слабої статі, а тут така нерішучість.
-- Я не чистокровна горянка. – підтвердила підозру розбійника, Юка. — Під час останньої війни з низинними народами, моя мама, разом з військовим обозом, потрапила в полон до супротивника. Закохалась у молодого степовика, і ось так, я, з’явилась на цей світ.
-- То чому, ти, живеш тут, а не в долині?
-- Мамині брати, вбили її коханого, і силоміць повернули додому. Тоді вони ще не знали, що вона носить під серцем мене.
-- А коли дізнались?
-- Спочатку хотіли вбити, за те, що осоромила їхній рід. Та бабуся стала їй на захист. Тоді її вигнали з дому. Щоб вижити, мама стала продавати своє тіло в Каурдані. Я теж пішла її шляхом, як тільки стала повнолітньою. Дехто вважає, що людина має вибір, якою стежкою іти. Та в таких, як я, вибору немає. Якщо твоя мати шльондра, то хоч ти і не займана, тебе вважатимуть такою ж.
Юка трохи помовчала, а потім додала:
-- Ну от, ти знаєш хто я. А тебе, за що, приговорили до страти?
-- Я був ватажком розбійної банди. Ми грабували, і навіть інколи вбивали людей.
-- Готар теж цим займався разом зі своїм батьком і братами.
-- Он як! Тільки чомусь ці хлопці, до нього, ставляться більш приязно, ніж до мене. Не знаєш, чому?
Юка знизала у відповідь плечима, і знову посміхнулась до Самсона. Чоловік теж відповів посмішкою, і взяв її за руку. Та не перечила, і вони продовжили іти тримаючись одне одного, наче підлітки. Карол трохи заздрісно поглянув в їхній бік. Добре коли двоє людей знаходять свою половину. Коли ж він обійме свою дорогоцінну Мілину? Невже комусь під силу розлучити їх навіки? Та ні за що в світі, він з цим не змириться! Шукатиме її доти, поки не знайде, а потім поставить на місце, цього зарозумілого карлика! Ніколи, ніколи Бахтарові, не знищити його кохання, і скіпетром він не дасть заволодіти, цьому малому покидькові! Молодий чарівник, що було сили стис кулаки, та по виразу його обличчя не було помітно його внутрішнього хвилювання.
-- Ти бачив? Ідуть трохи не обнімаючись!— штовхнув під бік Карола, Теймур.
-- А ти заздриш, що обрали не тебе?— посміхнувся до вугляра, чарівник.
-- Та ні, вона зовсім не мого смаку, та ще й стара.
-- Тоді у чому справа?
-- У тому, що життя не справедливе! Таких як Самсон, воно повинно карати, а не дарувати приємні сюрпризи!
-- Ти ж сам сказав, що жінка не твого смаку, і якби тут не було Самсона, то однаково не звернув би на неї уваги. Та і взагалі, мало хто з чоловіків, захотів би зв’язати свою долю з повією. Але розбійнику, байдуже на її минуле. І вона рада, що хтось захотів бути поряд, не дивлячись на її репутацію і вигляд. Що, в цьому, поганого?
-- Гарна парочка, бандит і шльондра!— ці, останні слова, Теймур вимовив аж занадто голосно, і Самсон їх почув. Він одразу зрозумів, кого стосується, цей вислів вугляра. Розбійник аж зблід від люті. Він в притул підійшов до Теймура, і крізь зуби прошипів: