-- Ану, негайно вибачся перед жінкою.
-- А то, що? Вб’єш мене?
-- За таку образу, ти заслуговуєш на добрий прочухан. Та нажаль в мене немає зброї, а в тебе вона є!
-- Ось у чому справа! Хочеш битися, та боїшся що нападу з мечем на беззбройного? Бандит, і є, бандит, всіх міряєш під себе!— викрикуючи ці слова, Теймур аж тремтів від напруги. — Не твого виховання! Кароле, потримай мого меча, я битимусь з ним навкулачки!
Карол підійшов, та зброї не взяв, а обійнявши товариша за плече, сказав:
-- Теймуре, ти не правий. Ти дійсно образив Юку і Самсона, хоча вони тобі для цього приводу не давали. Охолонь, і вибачся.
Теймур подивився на чарівника так, наче перед ним, хтозна звідки, виникла якась зовсім незнайома людина.
-- Друже, ти забув хто це такий? Самсон грабіжник і вбивця! В Махтерії, його засудили на страту!
-- То ти, хочеш виконати вирок замість ката?
Ці слова друга, наче відро крижаної води, остудили пил вугляра. Лише тепер він зрозумів всю ганебність свого вчинку. Та все одно, вибачатись не став, а круто повернувся, і підійшов до Готара:
-- Чому зупинився? Веди далі.
Хлопчина пішов у перед, вугляр за ним.
Плато скрушно похитав головою, і рушив слідом, а за ним і решта мандрівників. Самсон, вже не соромлячись, обійняв Юку за плечі, наче хотів захистити від цього несправедливого світу. Жінка пригорнулась до дужого плеча, і вдячно подивилась у його очі, ніхто і ніколи, ще, не захищав її. Було так добре, і так затишно, що аж хотілось плакати. Ось так, і ішов по каменистому схилу, все далі і далі у перед і в гору, маленький гурт стомлених мандрівників. Кожен думав про щось своє, наболіле. Та все ж, у них, була спільна мета, і вони віддадуть всі свої сили, щоб досягти її.
-- Треба трохи перепочити, і підкріпитись, бо далі буде важкий шлях. — мовив, обернувшись до гурту, Готар.
Він показав рукою, на вузьку стежину, що тулилась під прямовисною скелею, а з іншого боку, обривалась прірвою, хоч і не дуже глибокою, та всю встеленою гострим мов леза мечів, камінням.
-- Нічогенька доріжка!— вигукнув Івер, побачивши шлях, яким їм доведеться іти. —А іншого путі немає?
-- Ні, це єдиний, але найкоротший до узбережжя. — пояснив горянин. — Та я ж, попереджав, що буде нелегко.
-- Ти ж не пояснив Іверу, наскільки це буде складно. – криво посміхнувся, вугляр.
Він скоса зиркнув на болотника, щоб помітити його реакцію, на свої слова, і був задоволений побаченим. Івер міцно стис губи, і почервонів від образи, але стерпів і нічого не відповів.
-- Вже скоро стемніє. Краще заночуємо тут. — вирішив за всіх, Плато. —А в ранці, з новими силами рушимо далі.
Всі погодились.
У горах ніч настає стрімкіше ніж на рівнині, варто лише сонцю опуститись за верхівки гір. Ще деякий час, після його заходу, нагріте за день каміння віддавало своє тепло. Та все ж, поступово, нічна прохолода починала проникати під одежу, пробираючи до кісток. Бахтар щільніше закутався у свитку, і притисся спиною до скелі. Чарівний вогонь, що він розпалив просто на камені, не грів, а лише освітлював невеликий простір навколо. Чаклун спробував заснути, та це йому ніяк не вдавалось. Весь день, поки він брів гірською тропою, його не полишало відчуття переслідування. Чаклун відчував, ні, він був упевнений, що за ним хтось слідкує. Та навколо нікого не було. Тоді він вирішив, що то, мабуть, здають його напружені нерви, і дає ознаки втома, і гарний відпочинок, йому, не завадить. Та пройшло пів ночі, а сон до Бахтара так і не прийшов. Із за скелі визирнув місяць, і Бахтар чітко побачив, що над ним кружляють два великих кажани. Нічні істоти були досить високо, та з птахами, чаклун не міг їх сплутати. Можливо, саме вони і переслідують його весь день, а тепер ще і вночі за ним спостерігають. Бахтар крутнув головою і, з пересердя, сплюнув. Це ж треба, які дурні думки лізуть у голову. До ранку все мене, і набравшись нових сил, він сприйматиме все навколо інакше, оптимістичніше. Та і в ранці чаклунові не стало краще, за ніч його вимучила безсонниця. Лише кілька хвилин йому вдалось заснути. Він задер голову і подивився у небо. Чиста, яскрава блакить осліпила очі. Бахтар примружився, нічних істот не було видно, та все ж він відчував на собі чийсь погляд. Це вже не марення, за ним справді спостерігають. Чаклун підійшов до водоспаду, простяг руку в його бік, і промовив закляття. Вода, що падала з гуркотом до підніжжя гори, наче завмерла і перетворилась на величезне люстерко, і в ньому Бахтар побачив царицю Тамілу, що їхала верхи на білосніжному коні, в оточенні своєї варти. На її обличчі сяяла посмішка задоволення, вона знала куди їде. Чаклун зрозумів, це вона його переслідує. Можливо його розповідь про скіпетр, її зацікавила дужче, ніж він гадав. Як же, її, тепер позбутися? Зайві конкуренти, йому зовсім не потрібні, досить і того хлопчиська, що весь час надокучає йому. Він згадав про свій трунок, і роззирнувся навколо, шукаючи хоч якусь живу істоту. Неподалік на камені побачив маленьку змію. Він спритно ухопив її за голову, і капнув у рота чарівне зілля. Тваринка почала швидко більшати, звиваючись у його руках. Він поклав її на землю, і не зводячи з істоти очей, промовив:
-- Будь кого, хто ітиме цим шляхом, убий! Ніхто не повинен тут пройти!
Сказав, і пішов не озираючись. Йому було не цікаво, у що перетвориться змія. Він знав лише, що створив монстра, який закриє за ним шлях. Та марно Бахтар сподівався, що це створіння позбавить його конкуренції Таміли. Цариця була не з лякливих. В її серці не було місця для страхів та сумнівів, інакше вона б не була властителькою такого великого народу, як каурданці. Як тільки страховисько стало на шляху у її загону, на розгубившись ні на мить, Таміла виїхала на перед, і опинилась з велетенською змією сам на сам. Створений Бахтаром монстр, загрозливо зашипів, роззявляючи пащу продемонстрував усім присутнім, страшні ікла, по яким стікала, і капала на каміння, смертельна отрута.
-- Темхусе, повелителю темряви і моєї душі, почуй мене! До тебе звертається володарка Каурдану! Почуй мій призив! Дай сили здолати всі перепони, що поставить на моєму шляху, до заповітного скіпетра, чаклун Бахтар! Бо лише я, на віки, залишуся вірною тобі!
Тільки встигла цариця закінчити звернення до свого повелителя, як страшна, невидима сила струснула гори Каурдану. Поштовх був такої сили, що навіть деякі коні не встояли на своїх чотирьох ногах, і попадали на землю. Не лише охоронці, а навіть володарка, відчула жах. Нічого подібного, ніколи не було в цій місцевості. Скелі, під змією, розкололась як лушпиння горіха, і за мить, величезна гадина, зникла у безодній прірві, що виникла під нею. Гори знову зімкнулись, і навколо запанувала мертва тиша. Ні тварини, ні люди не проронили жодного звуку, всі очікували що буде далі. Та більше нічого не відбувалось, і помалу прийшовши до тями, загін Таміли рушив далі по сліду коротуна. Той брів невеликою гірською рівниною, і не дійшов, лише, кількох метрів до скелі, коли стався поштовх. Це врятувало Бахтарові життя, бо з гори полетіло безліч гострих уламків. Зляканий чаклун став на коліна, і притиснувся до каменю, наче боявся, що його підкине в небо, а потім вдарить о землю.
-- Карол цього не зробить, його магія забороняє чинити зло. — розмірковував він .— Це справа рук Таміли. Нічого, вона ще не зрозуміла з ким грається! Я виберу слушну мить, щоб покінчити з тобою, маленька відьмо, раз, і на завжди!
А от, Каролові і його друзям, пощастило менше. Вони, в цей самий час, просували вузенькою тропкою, до якої ще з вечора, їх довів Готар. Мандрівники, для більшої безпеки, зв’язались одне з одним мотузкою. А так як мотузки були закороткими, утворилось дві групи. В першій, один за одним, пішли Плато, Івер, Карол і Готар, в другій, Капер, Теймур, Самсон і Юка. Теймурові було не до вподоби, що він опинився поруч з розбійником, та все ж стримав себе, і намагався не подавати виду. Самсон же, лише посміхався в думках, поглядаючи на сердите обличчя вугляра. І ось коли вже друзі дійшли майже до середини цього небезпечного шляху, скелі захитались, на них, з гори ,полетіло каміння. Величезний уламок скелі впав перед Капером, відділивши першу групу, від другої, і повністю загородивши шлях, камінь зачепив і болотника, вдаривши по голові і плечу. Чоловік знепритомнів . Теймур кинувся на допомогу, але град дрібного каміння не дав йому цього зробити, він спіткнувся, і мабуть полетів би у прірву, якби не встиг вчепитись руками за краєчок виступу. Він глянув на Самсона, та в погляді не було прохання про порятунок, швидше це було очікування якогось підступу. Та Самсон з усієї сили тяг за мотузку, намагаючись втримати Теймура від падіння. Можливо це був лише самозахист, адже вони були зв’язані, і впавши у прірву, Теймур потяг би і решту людей. Так як Капер лежав непритомний, то лише Самсон міг запобігти трагедії. Він обіперся спиною о скелю, а ногами о виступаючий камінь, щоб було зручніше тягти, і в нього майже вийшло. Теймур вже поклав лікоть на виступ, ще мить і він вибереться на гору. Та раптом, камінь в який упирався ногами Самсон, відколовся, і розбійник вдарившись потилицею, сам зірвався вниз. Від сильного удару головою, він на якусь мить втратив свідомість, та майже одразу отямився. Самсон зрозумів, що вільно гойдається над прірвою. Він підвів погляд у гору. Там над ним, на вузькій стежині, ще троє людей боролись за життя. Він бачив як Юка, з усієї своєї сили, тримала його. Та скільки там було тієї сили? Теймур, що майже було вибрався, знову висів на руках, бо падаючи, Самсон потяг його за собою. У хлопця, від подряпин об каміння, пальці зробились слизькими від крові, і він ледь тримався. Розбійник зустрівся очима з поглядом жінки. Він їй ледь помітно посміхнувся, наче вибачаючись. Потім потягся рукою до паска, за нього була прив’язана мотузка, і розстебнув його. Останнє, що чув Самсон, це надривний крик Юки: