-- Камінь, на твоєму персні, світиться.
-- Що?— не зрозумів дівчину, Карол.
-- Я кажу, що твоя прикраса світиться, коли ти нею вертиш. — відповіла Юка.
Чарівник теж звернув увагу на перстень, та якраз зараз, ніякого сяйва не було.
-- Ти трохи покрути ним, як робив щойно. — підказала дівчина.
Карол так і зробив, і камін почав тьмяно виблискувати.
-- Що то означає?— спитав у хлопця Плато.
-- Ви ж знаєте, що це, не звичайний перстень, а свого роду дороговказ. До цього часу він не подавав ніяких ознак, я навіть трохи забув про нього. Та зараз він, мабуть, намагається підказати нам шлях.
-- А зараз, куди він показує? Шляху ж, немає!— вигукнув, схвильований почутим, Івер.
-- Подивимось. — спокійно відповів Карол, хоч насправді він хвилювався не менше за свого товариша.
Молодий чарівник повільно почав просуватись вдовж стіни, камінь почав виблискувати яскравіше, од же, напрямок вірний. Та зробивши ще кілька кроків, Карол помітив, що перстень притухає. Що це може означати? Хлопець трохи позадкував, і знову сяйво стало яскравіше. Що за маячня? Карол був розгублений, і друзі не знали що підказати. Та знову почувся голос Юки:
-- Можливо, потрібний нам шлях над нами, або під нами?
-- Це цілком можливо, і як я сам недопетрав?— знітився Карол.
Він опустив руку з перснем до низу, ніякої реакції не було, тоді підняв до гори, і прикраса спалахнула таким яскравим світлом, що всі присутні, примружились.
-- Шлях десь у горі!— радо вигукнув чарівник.
-- Ну, і чому ти радієш?— остудив його запал, Капер. — Скеля, майже прямовисна, як ми будимо по ній дертись?
-- Ви, мабуть забули, що у вас є я. — гордовито виступив на перед, Теймур.
-- Ми про тебе, не забули. Та не думаю, що після пригоди, що ти недавно переніс, зможеш лізти. — спинив вугляра, Плато.
-- Ваш товариш, правий. Теймуру, зараз не можна лізти. А я, народився в цих горах, тому і вважаю, що краще за мене, цього ніхто не зробить. — обізвався, Готар.
З хлопцем всі погодились, навіть Теймур не сперечався, хоч і хотів виглядати героєм. Та останні події, і насправді, забрали в нього багато сил.
-- Від дощу, скали стали слизькими. — попередив хлопця, Капер. — Просувайся обережно. Нам би не хотілось закладати камінням, ще одне тіло.
Від цих, його слів, у Юки, мороз пішов поза шкірою, вона зблідла, і трохи не знепритомніла. Плато це одразу помітив, і штовхнув брата під бік, Капер здивовано глянув на нього, а той кивнув в бік Юки, і болотнику, одразу, стало все зрозуміло. Він пошкодував за сказані слова, але їх назад до рота не повернеш.
-- Вибач, голубко, я сказав зайве. – спробував вибачитись, болотник.
Юка через силу посміхнулась, даючи зрозуміти, що вибачення не потрібні.
-- Я зроблю все, як треба. Не хвилюйтесь. — заспокоїв друзів, Готар, і прив’язавши до паска мотузку, почав підійматись до гори.
-- Постривай!— зупинив його, Карол. — Візьми перстень, він покаже тобі шлях.
Молодий розбійник повільно підіймався в гору, перстень на його руці, сяяв рівним яскравим світлом, отже він рухався в потрібному напрямку. Каміння і справді було дуже слизьким. Шкіряна підошва його обувки, раз поз раз, сковзала по ньому. Мандрівники, які стояли в низу, не зводили з хлопця очей. Та ось, Готар зупинився, і гукнув у низ:
-- Тут якась розщілина, досить велика. Коли я стромляю в неї руку, то перстень спалахує!
-- Це означає, що саме туди, нам і потрібно!— гукнув у відповідь Карол. — Закріпи мотузку, і допоможи нам піднятись до тебе!
Готар зробив так, як сказав чарівник. Один за одним, мандрівники піднімались на гору. Навіть з допомогою линви, вони з великою напругою долали цей відрізок шляху. Кожен з них, дивувався, як хлопчина зміг вилізти, тут, на гору, без сторонньої допомоги.
-- Ти природжений скелелаз. — злегка хлопнув по спині, хлопця, Перус, що першим піднявся до розщілини. — Молодчина, на тебе можна покластись!
Ще ніхто , і ніколи, не хвалив Готара. Батько, займався таким ремеслом, що йому мабуть, і самому було за це соромно. Тут було не до похвал. Мати була зашугана постійними сварками, і тому майже весь час мовчала. Інколи, навіть, хлопцеві здавалось, що він нікому не потрібен, і був зайвим тягарем для родини, тому старався з усіх сил довести протилежне. Та навряд чи, це, хтось оцінив. І ось, його похвалили! Він аж почервонів від задоволення, і готовий був гори зрушити. Та натомість, лише пробурчав:
-- Хіба це дивина? Я ж горянин.
Нарешті, всі були підняті, і повільно, маленький загін, почав просуватись у глиб гори. Шлях був важким, та все ж, поступово, прохід ширшав, і вищав, а камінь з персня , освітлював друзям шлях. Крім шурхоту гравію, під ногами, не було чути, ані звуку. Навколо була мертва тиша. І самі мандрівники, наче не наважуючись її порушити, не перемовлялись між собою.
-- Якщо так продовжувати іти далі, то ми потрапимо у царство Пітьми і Зла. — прошепотів Івер.
-- Івере, не розпускай паніку. — цикнув на нього, Капер. — Ми і так знаємо який ти лякливий.
-- Я, лякливий!— обурився хлопчина. —Я ж, сам, визвався іти в цей похід!
-- Звісно, сам!— погодився з ним Теймур. — Бо злякався, що тебе визнають за страхополоха.
Від злості, у Івера, забракло слів, щоб відповісти образнику. Він ще не забув попередніх Теймурових насмішок. Та хлопчина, лише відкривав і закривав рота, та люто витріщався на Теймура. Цей його вигляд, дуже звеселив товаришів.
-- Облиш, Івере. Не сердься. Ти ж, розумієш, що Теймур жартує. — спробував заспокоїти його, Карол, хоча сам ледь стримувався від сміху.
Та це, не подіяло. Івер круто розвернувся, і майже побіг у перед. Забувши, що там, суцільний морок. Та біг він не довго, та і мороку, як такого не було, бо тунель закінчився круглою, підземною залою, майже повністю залитою водою, а вода та, світилася ніжним, миготливим сяйвом, що і розвіювало пітьму.
-- Все! Здається, прийшли!— повідомив хлопець, обернувшись назад, своїм товаришам, наче і не було ніякої образи — Далі шляху немає.
-- Повинен бути, перстень не може брехати. — відповів йому Карол.
-- Як не віриш мені, подивись сам. —і хлопчина відступив, даючи дорогу своїм друзям.
Всі застигли на березі, цього підземного озера. Юка присіла, і опустила руку, у прозору, як кришталь воду.
-- Обережно! Можливо тут живе якесь страховисько, а ти руки суєш!— спробував стримати дівчину, Івер.
Юка обернулась до нього, і посміхнулась:
-- Якщо і живе, то подалі, а тут, занадто мілко для нього. —і вона поплескала по поверхні води, луна від того плескоту прокотилась по над зводом печери. — До речи, вода дуже тепла, наче її, навмисне, підігріли.
-- Це добре. Бо мабуть доведеться нам, в ній, поплавати. Прохід десь під нею, і його потрібно відшукати. — пояснив свої думки, друзям, Карол.
Він якраз намагався відшукати дорогу, піднявши руку з дороговказом догори, та перстень, на це, не реагував. Прикраса починала світитись лише тоді, коли Карол спрямовував її на воду.
За цими балачками, ніхто не помітив, як з протилежного боку печери, вода стиха сколихнулась, наче її потривожили їхні голоси.
-- Я зараз пірну, і спробую знайти для нас шлях. — звернувся, до своїх товаришів, Карол. —А ви, почекаєте на мене тут.