Десятий учень. Книга 2 (СИ)

-- Що з вами трапилось?— запитав, у Теймура, Карол.

-- Ми пливли за іншими. — почав свою розповідь вугляр. – раптом, хтозна звідки, з’явився здоровенний вугор. Він плив просто на нас. Паща рибини була роззявлена, очі вирячені, здавалось, ще мить, і він вчепиться мені, або Готарові у горло. Я відпустив руку хлопчини, і витяг меча, щоб боронитись, та тварюка виявилась мертвою. Коли я в цьому переконався, озирнувся назад, щоб заспокоїти горянина, і разом продовжити пливти. Та він був від мене досить далеко. Чи то я, в запалі, стільки проплив, чи то він, рятуючись, позадкував, не можу сказати. Але поки я до нього доплив, він вже почав тонути, та і я , поступово, втрачав сили. Якби ви, вчасно не підоспіли, ми могли загинути.

-- Дякуючи Богам Світла і Добра, все обійшлось. — посміхнувся чарівник. — трохи перепочинемо, і рушимо далі.

Мандрівники потроху заспокоїлись, і нарешті, роззирнулись навколо. Вони теж побачили те, що з першої миті, вразило Карола, небаченої краси, величезну печеру. Та це, навіть печерою не можна було назвати, скоріше невеликий, відокремлений від усього, світ. Стіни цієї печери, вигравали всіма барвами веселки. Глибоко в низу, простирались, м’яким килимом, трави, усипані зірочками, прекрасних, духмяних квітів. Вода, з якої щойно випірнули мандрівники, наповнюючи по вінця, природну, кам’яну чашу, зривалась у низ гуркітливим водоспадом, а потім тоненькою річечкою-ниткою, перетинала печеру навпіл, несучи прохолоду, і вологу рослинам і мешканцям цього світу. Друзі стояли на гладкій, але звивистій як змія, стежині, що стрімко збігала у низ. По ній вони і почали спускатися до квітучого поля. Готар ще був заслабий, щоб іти самому, і Капер взяв хлопця на руки.

-- Давненько, мене, не носили. — ніяковіючи, посміхнувся парубок.

-- Не переймайся! Опустимось у цю долину, підеш сам. — заспокоїв його, болотник.

-- Мені здається, що я сплю, і бачу казковий сон. — наче видихнув з себе, ці слова, Івер.

-- Не лише ти!— погодився з ним Плато. — Кароле, ти, колись, бачив щось подібне?

-- Ні, друзі. Я, так само як і ви, вражений цим краєвидом.

-- Як ти гадаєш, хто тут, може мешкати?— спитав у чарівника, Капер. Він , як і його друзі, захоплювався побаченим, та все ж тверезо дивився на речі.-- Чи не приховує ця краса, якоїсь, для нас, неприємності?

-- Побачимо. — знизав плечима, чарівник.

-- В мене є один здогад, але я не впевнена. — несміливо промовила Юка.

-- Ти про що?

-- Колись, в дитинстві, я чула легенду про загублений у горах світ, прекраснішого за який, ніде більше немає. В ньому мешкають добрі і благородні нікелійці. Вони дуже красиві, і вміють літати на птахах. Як я мріяла потрапити у той світ, і залишитись там назавжди!

-- Так, можливо, це і є Нікелія!—з захопленням вигукнув Івер.

-- Не факт!— заперечив Карол. — Легенда, це одне, а реальність, зовсім інше.

-- Нікелія це, чи ні, але нам потрібно бути обережними і обачними. — поставив крапку в суперечці, Капер.

Спуск в долину зайняв трохи більше часу ніж очікувалось. Стежина по якій ішли мандрівники, дуже петляла , а це були зайві метри, і їх доводилось терпляче долати, бо нічого іншого не лишалось. Друзі, пару разів, відпочивали. Та ось, нарешті, вони зійшли вниз, і зупинились в нерішучості. М’який, зелений килим, який бачили друзі з гори, насправді виявився високими, майже до пояса, густими травами. Іти таким полем було дуже важко. Стебла рослин путались між ногами наче намагалися стримати подорожуючих. Щоб якось полегшити пересування, чоловікам доводилось прорубувати собі шлях мечами. Та це мало допомагало , бо на місці зрубаної рослини. Майже відразу виростало декілька, і трава ставала ще густішою. Та все ж, мало-помалу, вони дійшли до середини печери, і зупинились на березі вузенької річечки, що брала свій початок з водоспаду. На її берегах зарослі були не такими буйними.

-- Може нам краще іти вздовж ріки?— несміливо запитав Івер.

-- Чому ти спитав?— запитанням на запитання відповів Плато.

-- Річечка тече, і ніде не утворює водойми, а це означає, що вона витікає у якийсь отвір. Для нас, цей отвір може стати виходом з підземелля. — пояснив хлопчина.

Карол підняв руку і направив перстень в бік течії, та перстень не засвітився.

-- Там, для нас, немає виходу. — відповів він Іверові. — Треба продовжувати іти цим шляхом.

-- Але ж, печера така велика! А ця трава, просто, змучила вже мене.

-- Не шукай, хлопчику мій, легкого шляху!— ляснув, по спині Івера, Плато.

-- Та я, і не шукаю!— вигукнув з запалом, парубок. – Я гадав, що річка покаже нам вихід.

-- Не покаже. Пішли далі. — закінчив, цю безглузду суперечку, молодий чарівник.

Він першим увійшов в прозору воду, і за мить вже був на іншому березі. Товариші, по слідували його прикладу, і маленькій загін, знову прорубуючи собі шлях, рушив далі. Попереду забіліли якісь споруди.

-- Здається тут є поселення. — схвильовано промовив, Теймур.

-- Може легенда Юки, не така вже і нісенітниця! І тут справді мешкають нікелійці. зрадів Івер.

-- Чому це тебе тішить?— запитав у нього Капер. — Ти впевнений, що тутешні мешканці, такі вже доброзичливі?

-- Не впевнений. Та чомусь, мені здається, що це, саме так!

Хоч і повільно, та все ж, друзі наближались до поселення. Перше що їх вразило, це дивовижної краси скульптура, що була вирізьблена з каменю. Вона стояла неподалік крайньої будівлі. Це була фігура жінки, що начебто зривала квітку. Коли мандрівники наблизились в притул, то і справді в кам’яній руці побачили стеблинку.

-- Чого тільки не вигадають, ці метці. — посміхнувся Теймур.

Він доторкнувся до стеблинки, і вона розсипалась на порох. Від такої несподіванки вугляр аж здригнувся:

-- Виходить, ця рослина, була і справді колись живою.

Карол уважно дивився на кам’яну постать, потім торкнувся до неї рукою. Його обличчя, зблідло.

-- Що з тобою, друже?— розхвилювався Плато. — Ти щось відчув?

-- Так. Вона жива.

-- Хто?— не зрозумів болотник.

-- Скульптура жива.

-- Але ж вона, з каменю!— заперечив Плато.

-- Не з каменю, а закам’яніла. — пояснив чарівник.

-- Ти хочеш сказати, що колись це була жива людина, а її перетворили на камінь?— перепитав ще раз болотник.

-- Саме так. Я відчув, живу душу.

-- Кому було потрібно перетворювати, таку гарну жінку, на статую?

-- Не знаю. Та до поселення нам потрібно заходити дуже обережно. — попередив друзів, Карол.

Не галасуючи, повільно пересуваючись один за одним мандрівники наблизились до першого будинку, і оторопіли. Вони побачили на подвір’ї ще кілька закам’янілих постатей.

-- Оце так!— не стримався Івер. — Та тут мабуть всі мешканці такі!

-- Боюсь, що ти правий. — погодився з ним Карол. — Тут щось відбулось.

Друзі пішли в глиб містечка. Навколо було дуже гарно, чисті вулички, квітуючи садки, викладені з білого каменю будинки. Та одночасно було дуже моторошно, бо навколо, куди не кинь оком, були закам’янілі постаті. Ось жінка пригортає до грудей немовля. Вона ніжно йому посміхається, а воно тягне до неї свої рученята. Поряд чоловік, він пхає невеличкого возика. Далі гурт поселян, вони стоять колом і начебто про щось розмовляють. Мандрівники обережно просувались по вуличці, боязко озираючись на всі боки. Юка аж тремтіла від страху, і тулилась до плеча Готара, а той скориставшись нагодою, обережно обняв її . Та жінка навіть уваги на це не звернула, і Готарові від цього було трохи образливо.

Вуличка вивела мандрівників на велику площу перед палацом. Ця будівля була також викладена з білого каменю, але майстри постаралися, і зробили її дуже гарно і вишукано. Одразу було зрозуміло, що тут мешкає правитель цього світу. Широкі ступені вели до воріт. Їх охороняло кілька кам’яних вартових, вони пильно вдивлялись в натовп статуй перед палацом, вишукуючи порушників спокою володаря. Друзі в нерішучості зупинились.