-- Що робитимемо, Кароле?— запитав у чарівника Плато. — Підемо до середини?
-- Так. Мені чомусь здається, що відповідь на те, що тут відбувається, десь за цими стінами.
-- То чого чекаємо!— як завжди, з запалом, вигукнув Теймур. — Чи злякались вартових?
-- Не гарячкуй, Теймуре. — заспокоїв молодого товариша, Капер. — Треба все добре обміркувати. Можливо зло, що тут панує, очікує нас, саме там.
-- Ні, я не відчуваю присутності зла, тільки відчай і страх. – заперечив Карол. — Гадаю за воротами палацу для нас немає небезпеки.
Мандрівники рушили до воріт, вони довірились відчуттям чарівника, і майже без остраху зайшли до палацу. Це було досить просто зробити, бо ворота виявились не замкненими. Зайшли , і зупинились вражені дивовижною красою внутрішнього двора. Навколо буяла така кількість квітів, що очам навіть дивитись на них було боляче. В повітрі стояв п’янкий аромат їхніх пахощів. Юка , як мабуть і кожна жінка на її місці, не втрималась і простягла руку до великої рожевої квітки, що була поряд. З відти вилетів метелик. Він підлетів трохи в гору, і закружляв над Юкою. Дівчина посміхнулась:
-- Це перша жива істота, що ми тут зустріли.
Вона підставила відкриту долоню, і комашка, наче учена, сіла на неї. Дівчина підвела руку до очей, щоб краще розгледіти метелика, та несподівано зойкнула, і струсила комаху з руки.
-- Що сталось?
Чоловіки, як один, кинулись до неї. Та було пізно. жінка безвольно опустила руки, закрила очі, і якби Готар не підхопив її, то рухнула б на землю.
-- Той метелик вкусив її! Я бачив!—в розпачу, вигукнув він.
Хлопчина поклав Юку на лаву, що стояла під розлогим кущем. Карол схилився над нею, наче до чогось прислухаючись.
-- Не мовчи, скажи щось. — хвилювались друзі.
-- Вона просто спить. Та сон якийсь дивний, я нічого не можу зрозуміти. — відповів чарівник.
-- Зрозуміти не можеш, а вдіяти? Ти ж повинен знати якесь закляття, щоб розбудити її. —в голосі Готара відчувався стриманий плач.
-- Закляття не знаю. Та в мене є зілля-протиотрута. Воно знешкоджує майже всі відомі мені отрути.
-- То роби ж щось! Не зволікай!— не витримав нервової напруги і Івер, він як і всі інші, хвилювався за здоров’я подруги.
Карол дістав з торбини пляшечку з рожевою рідиною, і піднявши голову жінки, трохи залив тієї рідини їй в рота. Мандрівники стояли навколо них затамувавши подих, і очікували на результат. Та Юка продовжувала мирно спати, і дивитись свій дивовижний сон. Снилось їй в цей час, що вона знаходиться в якійсь печері, посеред якої палає багаття, і вона стоїть перед ним. По інший бік вогню, дівчина бачить старого в білій, довгій сорочці. Полум’я відбивається на його обличчі , і робить його якимось загадковим. Старий дивиться їй просто в очі, і говорить:
-- Якщо ти мене бачиш, дівчино, то значить що тебе вкусив метелик.
-- Так, вкусив. — погоджується Юка.
-- То я його послав.
-- Хто ти?
-- Моє ім’я Вартохар. Тіло моє давно померло. Та ми, чарівники, не живемо за правилами простих смертних. Тобі важко це зрозуміти.
-- То навіщо, ти послав ту комаху?
-- Щоб він відшукав людину, що зможе допомогти поселянам які попали в біду.
-- Ти кажеш про закам’янілих людей? Чим же, я зможу їм допомогти, адже я, слабка жінка.
-- Так, слабка. Та слабкість твоя, фізична. Моя комашина не могла помилитись. Ти саме та, хто потрібен. Твій дух сильний, і в тебе щира, добра душа. Ти сама пережила багато страждань і лиха, тому як ніхто інший, зможеш пожаліти цих нещасних.
-- Що я повинна зробити?
-- Коли ти, з друзями, зайдете до тронної зали, то посередині її, побачите глибокий колодязь, заповнений вогнем…
-- І що?—з передчуттям недоброго, знову спитала Юка.
-- Якщо людина , що від усього серця прагне допомогти цьому народові, не пожаліє свого життя і стрибне туди, то вогонь перетвориться на воду. Вода ця, зможе зняти страшне закляття.
-- А чому ж, сам не стрибнув?
-- Я лише тінь, а вогонь вимагає плоті, потрібна звичайна людина, вона стане…
Останніх слів старого Юка вже не почула. Почала діяти Каролова протиотрута, і жінка прокинулась. Вона повільно розплющилась приходячи до тями. Всі її друзі з полегшенням зітхнули.
-- Як, ти, себе почуваєш?— запитав у неї, Готар.
-- Начебто добре. Бачила дивний сон…-- хотіла було розповісти про своє видіння, Юка.
Та Карол перебив її:
-- Це лише сон, не переймайся. Нам треба іти далі. Ти зможеш?
Жінка ствердно кивнула головою, та на душі в неї було неприємно. Чому нікого не зацікавило те, що вона хотіла розповісти? Для неї, це, було дуже важливо. Образа, наче маленьке свердельце, засіло в її в середині. Юка, через силу, видавила з себе посмішку.
-- Ну, от і добре. Тоді рушаємо.
Мандрівники, піднявшись по широких сходах, зайшли до середини будівлі, і одразу потрапили до великої кімнати. Тут теж стояло багато зачарованих людей. Всі вони були повернуті обличчями в один бік. Друзі теж туди подивились, і побачили трон, на якому сидів правитель цього нещасного народу. Він, як і всі його піддані, був у вигляді скульптури. Його обличчя було спотворене виразом гніву. Він з люттю дивився на когось, перед собою. Руки з великим зусиллям стискали підлокітники крісла. Так роблять лише люди, від безсилої злоби. Та перед ним нікого не було.
Як і казав, у вісні Юці старий, посередині зали був колодязь, з якого виривались язики полум’я. Побачивши його, жінка зблідла. Кінчики її пальців затремтіли. Мимо волі вона зробила крок назад, і наштовхнулась спиною на фігуру жінки. Дівчина озирнулась, подивилась в кам’яне обличчя, потім перевела погляд вниз. Там, наче просто їй в очі, дивилось маленьке дитяче личко, сором’язливо визираючи із за материної спідниці. Юкіне серце зжалось від болю, воно заболіло так, що на очі набігли сльози. Готар помітив її стан. Він хотів взяти її за руку, та вона різко відсторонилась від нього. Цю сцену побачили і інші.
-- Що трапилось?— поцікавився Теймур у горянина.
Той не сказав нічого, лише знизав плечима. Юка повернулась і пішла в бік вогняного колодязя. Всі, як один, мандрівники зрозуміли її наміри. Наче хтось невидимий підказав їм це. Вони кинулись слідом, щоб зупинити дівчину. Та вона вже стояла на самісінькому краю вогняної прірви. Обернувшись до своїх друзів, вона порухом руки зупинила їх, і на диво спокійним голосом сказала:
-- Не треба мені заважати, я зробила свій вибір, і якщо ви хочете почути, що я скажу, стійте там де знаходитесь зараз.
Чоловіки зупинились, боячись, бодай порухом, спровокувати жінку до стрибка.
-- Моє життя було недолуге і нікчемне. — продовжувала говорити Юка. Вона спішила висловитись, боячись, що їй завадять.-- То можливо моя смерть стане комусь корисною. Ви не захотіли взнати про мій сон, то залишайтесь в невіданні, і не поминайте мене лихим словом. Я намагалась нікому не робити зла, а якщо і образила когось ненароком, то пробачте.
Юка наче ще щось хотіла сказати, та передумала, і розвівши руки як крила, стрибнула в низ. Полум’я шугнуло під саму стелю, пожираючи її стомлене, і понівечене відьмою, тіло. Готар застогнав, і опустившись на коліна, обхопив голову руками. Йому подобалась ця дівчина навіть у вигляді старої жінки, та вона не хотіла цього помічати, а він не насмілювався їй сказати. Знав, вона обрала іншого. Він пам’ятав її погляд, там, на скелі, коли загинув Самсон. Він пам’ятав свою обіцянку, берегти її. Та не стримав…
Поступово вогонь почав згасати. В середині колодязя щось заклекотало. Мандрівники підійшли, і подивились вниз. З колодязя, булькаючи і пінячись, підіймалась вода, вона заповнила його по вінця, і завмерла. Чоловіки з сумом дивились на прохолодну рідину, яка навіки поховала під собою їхню подругу.
-- Шкода дівчини. — сумно промовив Плато. —І чого їй таке в голову збрело?
-- Мабуть це через укус метелика. — висловив свою думку, Івер.
-- Отрута тієї комахи виявилась сильніша за твоє, Кароле, зілля. — добавив Теймур.
-- Та ви хоч чуєте самі себе? Про що ви говорите?— закричав Готар. — Юка вбила себе, бо ми погано до неї ставились. Ми не розуміли її. Вона так багато пережила, і ніколи не знала гарного до себе ставлення. Ви самі чули що вона сказала «ви не захотіли знати». Ми її вбили!