Хлопчина закрив обличчя і заплакав. Він плакав мов дитина, і зовсім цього не соромився. Друзі не заспокоювали його. Можливо він був не правий, та це був крик його душі. Несподівано, вода знову завирувала, видуваючи великі бульбашки, з середини щось підіймалось. Остерігаючись чогось страшного, мандрівники відступили назад, і приготували мечі для бою. Яка радість, і одночасно здивування охопило їх, коли на поверхні води, з’явилась Юка, жива і не ушкоджена. До неї повернулась молодість! Дівчина стала стрункішою, її волосся шовковими хвилями спадало на плечі. Та найбільше змінились очі. Вони вже не були сумними, а сяяли наче дві яскраві зірки, і густі темні вії не могли приховати того сяйва. Соковито-червоні вуста мило посміхнулись до оторопілих мандрівників, і на щічках з’явились знайомі всім ямочки. Юка нагнулась, набрала в себе під ногами пригоршню води, і приснула нею в скам’янілий натовп. І, о диво, люди ожили! Вони всі ринули до чарівного колодязя, набирали в пригоршні воду, і зрошували нею тих, хто ще був під дією злих чар. Юка підійшла до своїх товаришів, і низько їм вклонилась.
-- За що, така шана, Богине?— схиляючи голову у відповідь, спитав Карол.
-- За те, що привели мене сюди. За те, що допомогли мені зрозуміти своє призначення. Ви не уявляєте собі, яке то щастя, врятувати цілий народ!— відповіла Юка.
Потім вона повернулась до колодязя, зачерпнула долонями воду, і пішла до трону правителя. Чарівна рідина тоненькою цівкою потекла по обличчю Володаря, оживляючи його. Повільно піднялись повіки, відкривши чорні наче смола, великі очі. Перше, що вони побачили, це дівчину, що лила на його голову чарівну воду.
-- Царице, моя!— прошепотіли, щойно оживши, вуста. — Ти прийшла в мій світ, щоб врятувати його. То стань його Володаркою, і моєю дружиною.
Юка оторопіла від тих слів. Вона навіть і мріяти не могла про те, що стане колись царицею. А те, що її руки попросить красень-цар, навіть у казкових снах не снилося. Вона і сама не пам’ятала, як дала свою згоду, все відбувалось наче в якомусь маренні. Їй під ноги летіли живі квіти, весь народ зібрався, щоб вшанувати свою визволительку. Кілька днів тривало свято. Нарешті всі заспокоїлись, і почалися прості будні. Люди прийнялися за звичні турботи, і повсякденні клопоти, а мандрівники нарешті отримали змогу побалакати з правителем, бо були в його палаці вшанованими гостями. Вірніше сказати, правитель першим почав якось цю розмову, за обідом:
-- Мабуть вас, гості мої, цікавить чому я і мій народ опинились в такому становищі?
-- Так. Дуже цікавить. — погодився з Володарем, Карол. —З тієї самої миті, як ми потрапили сюди.
-- Це справа рук Темхуса. Колись він явився до мене, і запропонував угоду: ми підкоряємось владі Магри, а натомість маємо повний достаток.
-- Темхус? Син Магри і володар Світу мертвих?— перепитав Карол.
-- Так. Саме він.
-- Хіба він має в нашому світі якусь владу?
-- Ні, але великі капості йому під силу. Взагалі, в Світі Людей, нишпорять його посланці, і зманюють слабких на свій бік. Сам Темхус являється дуже рідко, і то у тих місцях куди його посланці не можуть дістатись.
-- Як, у ваш, світ?
-- У Нікелію, вже майже століття ніхто з зовнішнього світу не приходив.
-- А справді, у вас, є велетенські птахи, і ви на них подорожуєте?— перервав розповідь Володаря, Івер.
Плато сіпнув невігласа за рукав, щоб той замовк, але володар вирішив відповісти:
-- Такі птахи в нас є. Ми гукаємо їх в разі потреби. —і опереджаючи наступне питання Івера, додав:-- Пізніше ти побачиш як це робиться.
-- Як я розумію, ви не погодились служити Темхусу. — вирішив, все ж продовжити бесіду, молодий чарівник.
-- Ні не погодились.
-- Чому? Ви вшановуєте Магру, а натомість маєте достаток, і процвітання.
-- Якби все було так просто. Ми були повинні не лише вшановувати зле божество, але в її ім’я робити злі справи, ображаючи людей, що мешкають тут в горах. Я не міг на таке погодитись.
-- За те і постраждали?
-- Так. За те. Темхус дуже розізлився і пригрозив що накладе на мене і мій народ прокляття, яке зможе зняти лише смертний, що не пошкодує за ради нас свого життя. Він був впевнений, що такої людини ніколи не знайдеться. Та я лише засміявся йому в обличчя. — сумно похилив голову володар. — Якби я знав чим це скінчиться…
-- То що, погодились би на його умови?
-- Мабуть ні. В моїй душі завжди теплилась надія, що Боги Світла і Добра не залишать нас. І хоч які перепони не стоятимуть на шляху нашого визволителя, він все одно прийде. — Володар Нікелії подивився в бік Юки. — Піднімемо наші келихи, за найпрекраснішу з цариць, і вип’ємо за її здоров’я. За тебе, моя дружина!
Мандрівники підтримали тост, і всі як один вигукнули:
-- За тебе, Юко!
А цариця, сяяла немов діамант. На голові золота тіара, плаття всипане дорогоцінним камінням, та все це тьмяніло, перед її щасливою посмішкою. І те, її щастя, передавалось всім присутнім, і наповнювало всю країну, країну Нікелію, про яку, ще в дитинстві мріяла Юка. Виходить, деякі мрії, все ж здійснюються!
Готар сидів за столом схиливши голову. Плато розумів його стан.
-- Не сумуй, хлопче. — втішав він горянина. — Юка тобі не дісталася, не біда. Нехай її доля не ти, та все ж це краще, ніж вогняний колодязь. Чи ти, зі мною, не згоден?
-- Згоден. — через силу всміхнувся Готар. —Я радий за Юку. Вона , насправді заслуговує такого щастя. От тільки не можу зрозуміти, де забарилось моє.
-- Ти ще зовсім молодий, хлопчику. Твоє щастя неодмінно знайде тебе. І навіть хай це буде лише мить, та за неї варто прожити ціле життя! Повір мені!
-- А ти вже зустрів своє щастя?
-- Ти мабуть не повіриш, але ще ні. Я продовжую до нього іти.
-- Ти насправді в це віриш?
-- Так. І тобі раджу!
Хлопчина сумно посміхнувся, не то над вірою Плато, не то над власною долею, але більше не проронив ні слова.
Нарешті прийшов час прощатись. В цій місцевості важко було зрозуміти ранок зараз, чи глибока ніч, бо не було видно справжнього неба, сонця і місяця. Та все ж, Каролів барометр душі, підказував, затримуватись більше неможна.
-- Куди ви, зараз направляєтесь?— поцікавився Володар.
-- Я повинен дійти до гори Матарам. — відповів Карол.
-- Так я, зможу вам допомогти! Наші птахи знають туди дорогу.
-- Це б було чудово!— зрадів молодий чарівник.
Проводжати дорогих гостей вийшли всі мешканці підземного міста. Правитель вийняв з невеличкої, дерев’яної скриньки кришталевий дзвіночок, і подзвонив. У відповідь пролунав голосний крик, що луною прокотився по величезній печері. Почулось хлопання крил, і кілька диво-птахів опустились поряд з юрбою, здійнявши сильний вітер. Юка підійшла до Готара:
-- Дякую тобі, за твоє ставлення до мене, за твою турботу, і пробач якщо я тебе образила.
-- Хіба я можу ображатись на царицю?— сумно пожартував хлопчина.
Юка поцілувала його у щоку, і погладила, як дитину, по голові. До них підійшли решта мандрівників. З кожним із них попрощалась дівчина, ні для кого не пожаліла теплих, і вдячних слів. У Івера, аж сльози на очі навернулись, так він розчулився.
-- Я приготував для вас прощальний подарунок. — знову обізвався до мандрівників, правитель Нікелії.
Він плеснув у долоні, і двоє підданих принесли щит. Той щит був овальної форми, і обшліфований так, що в ньому відбивалось все як в дзеркалі.
Карол взяв подарунок, і хотів було вже подякувати, та Володар не дав йому сказати, а мовив сам:
-- Не треба подяки. Я і мій народ будуть вам вдячні довіку. Цей щит не простий, він створений магами, і в руках мага проявляє свою силу. Яку саме, не знаю. На звороті є напис, можливо він і вам зараз не зрозумілий, та прийде час, і його таємниця відкриється. Карол зазирнув на зворотній бік подарунка, там було висічено кілька слів, чарівник прочитав: « Коли мертвий подивиться собі у вічі, він пробудиться!».
-- Справді, дивний напис. — погодився Карол, міцно потискаючи простерту руку правителя.