-- Всі потрібні відповіді, ти, отримаєш тут. — прошепотів він сам до себе.
Карол кілька разів обійшов вздовж стіни печеру. Печера була круглою, і тому малюнки зливались в одну безперервну лінію, наче бігли один за одним. Одна була схожа на жінку в триверхій шапці, а може в короні. « Мабуть це цариця.»--- вирішив для себе, Карол. Біля неї фігура чоловіка, менша на половину, наче дитина. Хлопець перейшов трохи далі: «Ось знову дитина, але верхи на крилатому ящері. Та це ж, Бахтар! Поряд з царицею Бахтар!» Карол зрадів своєму здогадові, і вже далі, почав розмірковувати впевненіше. « Тоді десь тут, повинен бути зображений і я»-- вирішив молодий чарівник. Та фігурок було дуже багато, вони зображались зі списами, біжучі з мечами, лежали мертвими, висіли на мотузках та жердинах, і розібратись у всьому цьому було не легко. Посередині всього цього хаосу, Карол розгледів яму з язиками полум’я, а над нею квадрат в якому був зображений скіпетр. Кілька фігурок тягли до нього свої руки. Та ніяка більше думка, що до малюнків, не приходила йому в голову. Розчарований, він сів посеред печери, підібгавши під себе ноги. Смолоскип догорів, і печеру огорнула пітьма, він більше не бачив малюнків, тому закрив очі, і спробував зібрати до купи всі думки. Він пригадав все, що відбулись з ним і його друзями, з того часу, коли був покинутий замок Орнагула. Подія одна за іншою пропливали у нього перед очима: палаючі будинки, повінь, страшні чудовиська, все перетворилось на примітивні, дитячі малюнки, що повільно обертались перед його очима. Нарешті, Карол бачить свою власну фігурку, що бореться з монстрами, а потім лізе в гору, попередь нього, дві інші, фігурка цариці і Бахтара. Вони, з усієї сили, намагаються випередити одне одного, потім починають битися між собою, вириваючи з рук скіпетра. Карол не може втрутитися, лише спостерігає за подіями. Несподівано. Скіпетр падає до його ніг, та він такий розпечений, наче з горна коваля, і взяти його немає ніякої змоги. Та коли, молодий чарівник все ж насмілився його підняти, хтось штовхнув його в плече, він впав, і прокинувся. Перед ним стояв Теймур зі смолоскипом в руках:
-- Гадаю, ти тут не даремно провів цілу ніч?
-- А, хіба вже ранок?— здивувався, Карол.
-- Так. Твої друзі вже зібрались в дорогу, і чекають лише тебе.
Хлопчина хотів підвестись, та ноги затерпли, і зовсім не слухались, бо він усю ніч просидів на них. Карол почав їх розминати, і одночасно розповідати вугільникові, про свої нічні ведіння, той слухав дуже уважно, потім спитав:
-- Скажи, Кароле, з якою ціллю ти ідеш? Лише для того щоб зупинити Бахтара?
-- Взагалі то, для цього. — не замислюючись над відповіддю, сказав хлопець.
-- І ти, ніколи не замислювався над тим, що коли скіпетр потрапить в твої руки, то дасть тобі владу над усіма світами?
-- Замислювався. Я, весь час про це думаю.
-- Ти впевнений, що встоїш перед такою спокусою? Адже Вартохар, не даремно так надійно сховав його, щоб скіпетр не потрапив до будь кого.
-- Не знаю. — чесно признався хлопець. Потім трохи подумав, і додав. — Бахтар служить Темхусу, од же, скіпетр потрібен саме йому, а чаклун-коротун, лише знаряддя. Я тільки зараз усвідомив, з чим мені доведеться зіштовхнутись.
Промовивши це, Карол здивувався такому, своєму відкриттю. Виходить не важливо що зображено на тих малюнках. Важливо, що відбулося з його свідомістю. Він читко зрозумів свою місію. Всю відповідальність, що лягла на його плечі. Його розум наче скинув з себе якусь полуду. Разом з цим прийшла впевненість у власні сили. Якщо донедавна, в його душі, і справді боролись кілька почуттів; перше, чесно виконати свою обіцянку, і не допустити Бахтара до скіпетра; друге, самому скористатись нескінченною владою, що він дає, і зробити світ кращім; трете, відступити, покине пізно, то тепер він чітко знав, що повинен робити.
-- Все світле і добре, на моєму боці, і воно мені додасть сили! Разом нам ніякий Темхус не страшний!
-- Ну, що ж, тоді ходімо до товаришів. --- плеснув по плечі друга, Теймур.
Мандрівники були повні рішучості продовжувати подорож.
-- Ти знайдеш з відси дорогу до Туламі? --- запитав у горянина, Капер.
-- Знайду. — обізвався Готар.
-- Добре. Тоді веди бо часу у нас обмаль…
Караван повільно долав перевал за перевалом, наближаючись до узбережжя. Мілена, швидко одужала, мандрівка в горах пішла дівчині на користь. Її щічки порум’яніли, а в голосі не було втоми і смутку. Тума виявилась гарною дівчиною, турботливою, уважною і щирою подругою і дівчата швидко заприятелювали. Мілена розповіла горянці, про всі свої пригоди, що пережила разом з Каролом. Тума слухала, широко розплющивши, від захоплення, очі і їй здавалось, що всі ти пригоди, трапились і з нею.
-- Яке, в тебе, цікаве життя!— вигукнула дівчина, дослухавши розповідь Мілени. —Я б, теж хотіла ось так , як ти мандрувати різними світами, і допомагати своєму коханому. Та на жаль, в мене навіть хлопця немає. А все, через царицю Тамілу. Батьки ховають своїх дівчат так, що бідолашні не те що парубків, а навіть інколи і сонячного світла не бачать. Мій батько не виключення. Я теж сиділа в потаємній кімнаті, аж поки Салім, не погодився вивезти нас з Каурдану. Ти не пам’ятаєш, але нас вивозили, поклавши між лантухами з вовною, я ледь не задихнулась. Та і там, охоронці, нас мало не знайшли. Якби не винахідливість батька, то не знаю, що б сталось.
-- Я, така вдячна Стахові і тобі, за свій порятунок, і неодмінно віддячу вам, за вашу турботу. —з ніжністю, посміхнулась до подруги, Мілена, а потім спитала:
-- Ти вже говорила з батьком про моє прохання, відправити мене додому?
-- Ні. Та я, піду просто зараз, і поговорю з ним. — впевнено відказала горянка, і рішуче направилась до Стаха. — Тату, мені потрібно з тобою поговорити.
-- Про що, доню. — посміхнувся старий, до дівчини.
-- Про Мілену. Їй треба допомогти повернутись додому. Її рідні, дуже хвилюються за неї. Ти ж, і сам, все це, розумієш.
Старий, переглянувся з купцем, що ішов поряд з ним, і якось не впевнено, проказав:
-- Коли прийдемо в Туламі, щось вигадаємо. З відти ходять кораблі в різні кінці світу.
Дівчина не звернула уваги, ні на дивний погляд, ні на невпевненість обіцянки, бо була рада почути саме таку відповідь, і поцілувавши батька, побігла порадувати і свою нову подругу. Заспокоєна такою звісткою, Мілена, зі спокійною душею, вмостилась на ночівлю, і проспала як немовля, до самісінького ранку. Весь час, їй снилось рідне поселення, широкі, безкраї степи, що поросли високою травою, яка від вітру хилилась низько до землі, і здавалась великим, безкраєм морем. Снились батьки, та односельці, що радо зустрічали її, і вітали з далекої і важкої мандрівки. Ніч минула як мить. Ранок прийшов, щоб порадувати скорою зустріччю з рідними і коханим. Наступний перевал відкрив перед її очима, безкраю гладь води. До моря було ще далеко, але з висоти, його було видно як на долоні. Місто, що розташувалося на його березі, теж було у володінні Каурдану, та все ж, не мало такої пильної охорони, і високих мурів. В ньому збирався різноманітний народ. Біля причалу завжди стояло кілька суден. Це були торгівельні, або рибальські вітрильники, та інколи навідувались работоргівці, або пірати. Останні, прибували до порту, потай, знявши прапори, і хоч поводились не дуже коректно, особливо в корчмі і харчевні, та все ж, без зайвого галасу. До порту постійно стікались, малі , і великі каравани. Вони наче потоки, то з гір, то в гори, проходили вулицями міста, і зникали безслідно. Єдині, хто тут залишався назавжди, це місцеві жителі, а вони, мали не малий зиск від прибульців, і не втрачали найменшої нагоди, нагріти руки їхніми грошима. Коли караван Саліма дійшов околиці Туламі, Стах підійшов до караванника і тихо, щоб ніхто не почув, про щось з ним перебалакав, крадькома поглядаючи на дівчат, що терпляче чикали на нього осторонь. Потім чоловіки потисли одне одному руки і розійшлись. Стах повів дівчат за собою, постійно озираючись на них, боячись загубити в натовпі.