-- Я підкажу твоєму хлопцеві, де тебе шукати. Дай, мені, якусь річ, що він, може впізнати, але я не вірю, що твій наречений, настільки ж кохає тебе, як ти його. Та якщо, це, насправді так, і він не пошкодує власного життя, щоб повернути свою наречену, я відпущу тебе з ним.
Очі дівчини засяяли. По всьому було видно, що вона, а ні на мить, не сумнівається в Каролові. Вона зняла з руки браслета, яким була заручена, і простягла жінці. Коли Хета потяглась, щоб узяти прикрасу, Мілена з вдячністю, припала до її ніг . Від такої поведінки степовички, жриці стало трохи ніяково. Вона, рвучко, відштовхнула дівчину, і пішла до виходу. Вже, на порозі, озирнулась і сказала:
-- Я зачиню тебе, тут, саму. Побачимо, на що здатний, твій коханий. Та якщо, він, не виправдає твоїх сподівань, не ображайся. Ти, його, більше не побачиш.
Хета закрила за собою двері, останнє, що вона побачила, була щаслива посмішка на Мілененому обличчі.
І ось, зараз, жриця чикала, що скаже їй Аммана, і в неї, вже кінчалось терпіння.
-- Ти скоро?— нарешті не витерпівши, спитала Хета.
-- Вже майже готово. — відповіла стара. — Коханий, цієї дівчини, насправді сильний чародій, та ще, його охороняє оберіг Вартохара. Я не зможу позбавити його чарівної сили, але зробила так, що на нашому острові, вона не діятиме. Буревій, що я наслала, приведе, цього чоловіка, до нас.
-- А, як бути, з його друзями?
-- Вони, теж, отримали повідомлення. Та доберуться сюди, набагато пізніше, і ні чим не зможуть допомогти , своєму товаришу.
-- Це добре. Я б не хотіла, що б мої плани, були зруйновані якоюсь несподіванкою. Зі слів Мілени, всі її друзі, гарні люди. Та ти знаєш наші закони: « Чоловікам, на острові, місця немає!».
-- Непотрібні, ці закони!—з болем у голосі, відповіла чаклунка. — Я, ще маю сподівання, переконати тебе у тому, що кохання існує. Жінка створена для продовження роду. Вона не повинна бути самотньою. Це неправильно! Не всі особини чоловічої статі, покидьки.
-- Ну от, нехай Карол, і переконає, мене, в цьому! Якщо, він упорається з випробуваннями, що ми приготували, я зміню свою думку. Та я, мало в це вірю!
Карол, повільно, приходив до тями. Все його тіло боліло, як одна суцільна рана. Він добре пам’ятав, як корабель, на якому він перебував, стрімко наближався до берегових скель. Пам’ятав удар, неймовірної сили, який викинув його за борт, у оскаженілі хвилі. Чарівник намагався, бодай за щось вчепитись, та важкий, намоклий одяг, тяг на дно. Потім настав суцільний морок. Чоловік, зовсім не пригадував, як вибрався на уламок борту, на якому зараз і лежав. Та , можливо, це зробив оберіг? Карол мимоволі потягся рукою до шиї, намацавши на ній шнурок і медальйон, з полегшенням зітхнув. Кинджал, теж був на місці. Це прибавило, йому впевненості. Трохи підвівшись на лікоть, він роззирнувся. Берег був зовсім поряд, якихось кілька метрів. Пересилюючи слабкість і головокружіння, він почав гребти руками. Чим ближче був суходіл, тим сильніше Карол відчував присутність, на цій землі, Мілени. Та лише, він, став ногами на пісок, відчуття, близькості коханої, зникло. В середині, утворилась порожнеча, наче зникла якась частка душі. Чарівникові стало якось не пособі. Він злякався, що з нареченою трапилось страшне лихо. Її серце перестало битися, і тому, зв'язок між ними зник. Від такої думки, йому стало моторошно. Ноги, мимо волі, підігнулись, і чарівник знесилено опустився на коліна. Неподалік, на пласкому камені, щось виблискувало на сонці. Карол підійшов ближче і побачив браслет який він подарував Мілені. Він обережно, тремтячими руками, взяв його. По обличчю потекли сльози радості. Він пестив пальцями дорогу серцю річ, наче торкався дівочих рук. Припадав вустами до перлів як до вуст коханої. І знову гостро відчув її присутність, десь поблизу. Він сховав браслета в торбинку прикріплену до пояса, в ній він зберігав і свого весільного паска.
-- Де б, ти, не була, квітка моя, я відшукаю тебе!— закричав, що сили, Карол.
Луна покотилась між скелями, і затихла, десь, в глибинах густого, майже первісного лісу, що вкривав острів. Той крик почули не лише плахи і звірі, що населяли той ліс.
-- Чую, ти вже прибув, Кароле. — з втомленою посмішкою, на чарівних губках, промовила Хета.
Вона вслухалась у відголосок луни, що котилась над островом, потім підняла руку в гору, даючи своїм воїнам знак, і махнувши, наказала рухатись за нею. Без жодного звуку, невеликий загін острів’янок, непомітною стежкою, направився в бік, з якого пролунав голос новоприбулого. Та коли вони вийшли на берег, чоловіка, там вже, не було. Він дерся навмання, крізь густі зарослі, підкорюючись поклику свого серця. Його куртка і штани подерлися об колючки, на обличчі і руках кровоточили глибокі подряпини, але Карол, на те, не зважав. Його непокоїло, де що, інше. Він намагався, кілька разів, застосувати свої чарівні сили, та йому це, не вдалося. Можливо втрата, цих сил, і викликала ті дивні відчуття, там, на березі? Чарівник пригадав слова Орнагула, що почув, коли був на кораблі. Він згадав попередження, про ймовірну небезпеку. Виходить старий учитель, не даремно, хвилювався. Карол розумів, без чар, йому буде складніше відшукати Мілину, та він, і без них, не слабак. Лише потрібно знайти місце, де тримають його кохану, а там, він доведе, хто є хто! Довго, чи ні, чоловік пробивав собі шлях крізь ліс, він не міг сказати, та нарешті рослинність зникла, натомість, прямо перед Кароловим обличчям, виросла височезна стіна, викладена з грубих валунів. Спочатку він хотів її обійти. Та пройшовши кілька метрів, зрозумів, що це буде важко зробити. В’юнкі рослини, міцно з’єднали ліс з муром, і щоб рухатись понад стіною, потрібно було весь час їх віддирати від каміння. Ця праця забирала досить багато сил, а чоловікові, вони, були ще потрібні. « Де ж, ти, мій друже, Теймур?»-- подумки, звернувся до друга, Карол. — « Твоя спритність, стала б у пригоді. З твоєю допомогою, ми б, швидко впорались, з цією стіною.» Чарівник звик, що поруч, завжди хтось з товаришів, і те, що вони йому допомагали, він приймав як належне. Тільки зараз, сам на сам з труднощами, він усвідомив, як йому, їх, не вистачає. Та журитись, не було часу, і Карол поліз у гору. Перехід через зарослі, вкрай його виснажив, він відчув, це, коли піднявся вже досить високо, і зупинитись, для відпочинку, не було можливості. Потрібно було здолати, цю перепону, на одному диханні, інакше поразка. Чарівник продовжував дертись все вище і вище, пересилюючи не людську втому. Він карав себе за самовпевненість, за те, що не затримався на відпочинок. Якщо він, зараз, зірветься в низ, хто порятує Мілину? І дівчина, навіть не знатиме, що він намагався її визволити! Злість на самого себе, наче, додала сил, і Карол, нарешті опинився на самому верху, величезного муру. Та саме там, сили остаточно полишили його, і вин на деякий час, втратив свідомість.
Хета зрозуміла, що наречений степовички, пішов в глиб острова, і скоро буде біля зовнішньої стіни. Загін швидко повернувся. Потрібно було посилити охорону в селищі, і навколо храму. Верховна жриця, не могла допустити, щоб хтось, ошукав її. Будь за що, вона хотіла довести, що чоловіки не варті жіночої поваги і любові. Навіть, якщо їй доведеться вбити Карола. Жриця наказала, негайно подвоїти охорону, і побачивши, будь що підозріле, негайно вживати рішучих заходів. Її воїнам, не потрібно було пояснювати, що і до чого, всі накази виконувались негайно. У війську острів’янок, була сувора дисципліна.
Мілена, всього цього, не чула і не бачила. Дівчина сиділа в маленькій затишній кімнатці, на самій горі храму, і замріяно дивилась на небо крізь вузенькій віконний пройом. Її душа наповнювалась солодким передчуттям зустрічі з коханою людиною. Від хвилювання, шалено калатало серденько, і тремтіли руки. Перед очима, одна за одною, пропливали миті, зустрічей з Каролом, всі, як одна, сповнені любові і ніжності.