--Де ж ти, серденько моє? Коли я тебе побачу і обійму? --- шепотіли дівочі вуста.
Молоде, Каролове тіло, відпочивало не довго. Різкий біль в зап’ясті, привів чоловіка до тями. Це орел стерв’ятник, вирішив провірити, чи можна тут, чимось підкріпитися. Коли Карол смикнув рукою, птах злякано відскочив, але не полетів, сподіваючись, що здобич, все ж, буде його.
--І не сподівайся. — наче прочитав думку птаха, Карол. – Лети звідси, і не видавай моєї присутності.
Чоловік, обережно, звівся на лікоть, і подивився в низ, за стіну, на якій зараз лежав. Побачивши його рухи, стерв’ятник ще трохи відскочив, але так і не полетів. З усього було видно, він звик до такої здобичі. Можливо, пташка, не один раз, живилась людськими тілами. Тільки зараз, йому, було цікаво, чого це воно, ще ворушиться. Карол не звертав на птаха, вже жодної уваги, він уважно роздивлявся селище, що бачив у низу. Поселення острів’ян розташувалось на березі озера. Чоловік не знав, чи там, зараз, знаходиться Мілена, чи можливо у величезному храмі, що розташувався на іншому боці водойми. Кілька десятків невеликих, охайних будиночків, охопили озеро півколом. І підхід до води, був можливий, лише крізь селище. Та була ще одна перепона, на шляху у чарівника, яку він не міг не брати до уваги. Перш ніж потрапити до селища, потрібно спуститися зі стіни. Він спробував ще раз застосувати магію, але знову нічого не вийшло. Чарівник остаточно переконався, острів блокує його чари, а це було на користь місцевих мешканців. Тепер, Каролові, залишалось розраховувати лише на власні сили. Він не вважав себе слабаком, та недавні пригоди зовсім вимотали його, і самотужки, без сторонньої допомоги, йому важко було обійтись. Хоча б, якась мотузка була! Та несподівано, йому в голову прийшла ідея: «А що, як замість мотузки, використати в’юнкі рослини, що покрили майже всю стіну, з боку лісу?» Довгі, гнучкі ліани, в деяких місцях, спромоглись, навіть, перелізти на інший бік рукотворної скелі. Карол відірвав кілька гнучких пагонів, і зв’язавши їх до купи, зробив довгу і міцну линву. Залишилось , лише непомітно для охоронців селища, злізти вниз. Місцеві воїтельки, уважно стежили за тим, що діється навкруги. Птах у небі, і той не пролетить непоміченим. Та Карол, вирішив ризикнути. Він обвішав себе листям, що насмикав з ліан, і став схожим на зелений кущ. Повільно рухаючись, чоловік поступово, метр за метром, почав спускатися. Дякуючи Богам Світла і Добра, йому вдалось це зробити непомітно. Перебігаючи від однієї кам’яної глиби до іншої, Карол впритул наблизився до селища. Залишилось розвідати, де перебуває Мілена. Повзучи на пузі, Карол дістався першої, на його шляху, будівлі. Біля неї, кілька жінок, куховарили, і стиха перемовлялися між собою.
--- Веро, скільки порцій, наказано доставити до храму?— спитала, одна з них, свою подругу.
--- Як завжди. — відповіла Вера, і раптом схаменулась:--- Стривай, здається Хета казала, що відвела туди дівчину – степовичку. Так що, добавимо ще порцію, на всяк випадок.
Карол, в душі, не знав як віддячити, цим балакучим жіночкам. Він тепер точно знав, де знаходиться Мілена. Тепер залишилося знайти шлях до храму. Поки він спостерігав за селищем, то зрозумів, що в ньому немає чоловіків. Навколо були лише жінки, навіть воїни. Тому, якщо його побачать, то йому будуть непереливки. Треба було якось приховати свою зовнішність. Поки стряпчині мудрували над своїм варивом, чарівник непомітно прошмигнув у приміщення. Оселя була гарною, затишною і дуже охайною. По всьому було видно, мешканці гарні, дбайливі господарі. Всі речі лежали на своїх місцях, ніде не було навіть натяку на бруд чи пил. Карол відшукав кілька спідниць. Він вибрав найдовшу, щоб приховати свої ноги. Потім підійшов до люстерка, і розв’язав стрічку, що на потилиці скріплювала його волосся. Чорні прядки розсипались навколо обличчя. Якби не вуса і борода, то він міг би вже зійти за жінку. Чоловік роззирнувся і надибав велику, шовкову хустину. Він намотав її на голову так, щоб видно було лише очі.
--- Що ж, спробуємо одурити пильних охоронців. --- посміхнувся Карол сам до себе, дивлячись у люстерко, і направився до виходу.
Та лише він підійшов до дверей, почув із зовні кроки, хтось заходив до будинку. Карол присів за скриню, що стояла поряд, і зачаївся. До кімнати зайшла молода жінка, років двадцяти п’яти. На ній був яскравий балахон і багато прикрас. Вона щось весело наспівувала, і при цьому клацала пальцями у такт мелодії. Карол не бачив її обличчя, лише довге, русяве, трохи схоже на Міленине волосся. Жінка пройшла на середину приміщення і схилилась над маленьким столиком, що там стояв. Карол, не звиклий до свого нового вбрання, необережним порухом, зачепив подолом спідниці якогось горщика, і той з брязкотом покотився по підлозі. Хазяйка оселі рвучко розвернулась, і можливо б закричала, побачивши в будинку незнайомку. Та чарівник випередив її, закривши господині рота долонею. Очі жінки наповнились невимовним страхом.
--- Прошу тебе, не кричи. Я не заподію тобі жодної шкоди. Мені лише був потрібен сховок.
Карол намагався говорити як можна приязніше і спокійніше. Це подіяло. Господиня будинку перестала пручатися. Карол відняв свою руку від її рота.
--- Хто ти?
Карол зняв хустку, і показав обличчя.
--- Що ти чоловік, я одразу зрозуміла. На нашому острові твою стать розпізнають в будь якому вбранні. Краще скажи, що тебе привело сюди. Навіщо ризикуєш власним життям?
Чарівник відповів не одразу. Він з захопленням споглядав на жіночку. Звісно, його Мілена була наймилішою, та все ж не помітити цієї дивовижної вроди, Карол не міг. Важко було описати те, що він бачив перед собою, як неможливо описати весняний ранок, чи вечірню зорю, або спів пташки. Це просто красиво, і додати було нічого. Виразні, зелені очі, дивились на нього уважно, і трішки насмішкувато.
--- Мене звуть Карол. Привело мене, на ваш острів кохання.
--- Невже? І хто ж та щасливиця?
--- Її нещодавно привезли сюди. Ім’я її, Мілена. Вона степовичка, її продали в рабство, а ваша ватажок звільнила її.
--- Так от чому, її, відрядили до храму! Хета здогадувалась що ти прийдеш по неї.
--- То, ти, про неї щось знаєш?
--- Про неї знають всі. Спочатку, жінки що були на кораблі разом з нею, казали що дівчина божевільна. Вигадала собі жениха-чарівника, що прийде її визволяти. Хета їм вірила, і не звертала на благання дівчини уваги. Та потім видно щось запідозрила, і забрала її до храму.
--- Чому на вашому острові чоловіки в такій непошані?
--- Це довга історія. Хета доволі натерпілась від вашого брата. От і зненавиділа всіх чоловіків без винятку. Зібрала навколо себе жінок, що теж постраждали від сильної статі, і утворила власну державу.
--- І що, тут всі жінки вважають чоловіків своїми ворогами?
--- Ну чому ж, не всі.
Жінка кокетливо посміхнулась, і підморгнула Каролові.
--- Я наприклад, зовсім тобі не ворог. Мене, як і багатьох інших, змусили тут посилитися обставини. Хоча Хета і каже, що нікого тут не тримає. Та вибратись звідси важко. І вдалося це, зовсім не багатьом жінкам.
--- То ти б, хотіла поїхати звідси?
--- Так.
--- Як твоє ім’я?
--- Пєрла.
--- Допоможи мені, Пєрла, відшукати Мілену, а я допоможу тобі залишити цей «притулок скривджених жінок».
--- Обіцяєш?
--- Життям присягаю.
--- Тоді дочекаємося ночі. В день вирушати до храму дуже небезпечно. Охоронці скрізь нишпорять. Хоча і ніч…
Перла задумливо подивилась кудись в далечінь, наче крізь стіни свого будиночку вдивлялась у неприступні стіни храму.
--- А, що, в ночі?
Карола дуже стурбував її задумливий вираз.
--- Розумієш, озеро навколо храму, це і є найбільший охоронець. Вночі там діється щось таємниче і страшне.
--- Ти, це, на власні очі бачила?
--- Ні. Та мені розповідали подруги.
--- Вони щось бачили?
--- Не знаю. Можливо.
--- Знаєш, інколи чутки виявляються страшніші за дійсність. Нетреба вірити всьому що тобі розповідають.
--- Ти і правий, Кароле. Посидь тут, а я принесу тобі поїсти. В моєму будинку охоронці тебе не знайдуть. Відпочивай спокійно.