-- Не намагайся відшукати тут імена своїх рідних, та знайомих. Вони ще, не висічені, а чи будуть, залежить лише від тебе.
Раптом, юнака, хтось погукав. Він обернувся на голос, та нікого не побачив, коли знов повернувся до старого, його вже не було.
-- Кароле! Кароле ! Прокинься, хлопче. – перед ним стояв Перус. — Ну ти ж, і гаразд спати. Ніяк не можу тебе добудитися. Уставай , твоя черга вартувати. Не будити ж мені, жінок!
Хлопець підвівся і сів. На сході, над обрієм , з'явилась світла смужка. Скоро ранок. Яким буде, для них, новий день?
Сон розвіявся, але залишив по собі важку гіркоту у грудях. Навкруги було все спокійно. Завовтузилось і заплакало немовля. Марика схилилась над дитиною і та принишкла. Десь грав на скрипочці цвіркун , затріпотіла чимось сполохана пташка. Потроху розвиднялось. Ранок був свіжий і яскравий, сонце підіймалось як завжди, йому було байдуже, що коїлось внизу. Карол підвівся, до нього підійшла Міла:
-- Доброго ранку, юначе! Куди ти зібрався?
Карол хитнув головою в бік свого будинку:
-- Хочу зайти до свого двору . Скоро вирушаємо, а я вчора так і не насмілився до нього зайти.
-- Піти з тобою?
-- Не треба. Я хочу сам. Ти мене розумієш?
Дівчина нічого не відповіла. Вона все розуміла, хлопцеві треба побути на самоті, щоб попрощатися зі своїми рідними, і зі своєю домівкою. Ось і рідне подвір’я . Яким страшним воно було зараз для нього. Як і повсюди у селищі, і у хаті, і у сараї були вибиті двері. Паркан лежав на землі. Юнак ледве насмілився переступити через поріг. В голові шуміло, серце калатало так, що здавалось, ще мить і воно зупиниться, не витримавши цього не людського болю. Хлопчина притулився спиною до стіни, щоб не впасти , бо ноги зовсім перестали слухатись його. Він обвів затуманеним поглядом оселю. Хіба такою він її полишав? Посеред світлиці лежав до гори ніжками стіл, розкидана постіль, місцями, була забризкана кров’ю . Майже на порозі, валялась мамина хустина, вона нею запинала на ніч свої довгі коси, щоб не скуйовдилися. Карол нахилився і підняв полотнину, притулив до лиця, і вдихнув аромат. По за його бажання, з глибини душі вирвалось ридання, він пригорнувся до шматка тканини , наче до матері і так простояв деякий час. Хлопцеві трохи полегшало . Він згорнув платок і сховав собі за пазуху. Потім, ще раз озирнувся по хаті, намагаючись не дивитись на криваві сліди. Нелюдів не цікавили скарби і тому майже всі речі лежали на своїх місцях. Карол знайшов дорожню торбину і почав збиратися. Він поклав в неї деякий одяг, пару нових черевиків, які купив йому батько на весняному ярмарку. У коморі знайшов сир, хліб, крупу, пару кілець ковбаси, і все це, теж поклав до торбини. Витяг зі скрині теплу куртку і капелюха, на випадок негоди. На порозі, юнак ще раз оглянув довгим поглядом рідну, але вже таку непривітну домівку, і вийшов геть. Він пішов з двору злегка похитуючись, наче під важкою ношею, переступивши межу, після якої немає вороття у минуле.
3
До селища пастухів, де мешкали Каролові родичі, треба було дібратись як можна швидше, щоб був час попередити людей про небезпеку. Хоч і вийшли дуже рано , вже через пару годин, почала дошкуляти спека. Води набрали в дорогу багато, та вона швидко закінчилась. Добре було, лише немовляті. Воно задоволено посапувало, пригорнуте до грудей, своєї нової мамки. Дитині було тепло і затишно, а в грудях у Марики, достатньо молока, щоб він був ситим.
-- Швидше б уже прийти. – бідкалась жінка. --- Дитині потрібен спокій. Не можу дивитись як мале страждає. Довго ще іти , Кароле?
--- Страждає?--- посміхнувся, до дружини, Мозус. --- Хотілося б, мені, так страждати. Він єдиний, кого наші негаразди, не турбують.
Велетень, обережно, наче боявся ненароком нашкодити, обійняв дружину за плечі, і зазирнув в обличчя. Його погляд світився любов’ю і турботою. З боку, це виглядало так мило і хвилююче. Що визвало добрі посмішки, у його друзів.
Карол ішов поряд з Міленою. Він визвався допомогти нести клунок. Своїх речей в нього було не багато, і це йому було зовсім не важко. Він лише молив богів, щоб ці підземні створіння не обігнали їх, і не побували минулої ночі у тітчиному селищі. Він, мимоволі, прискорював ходу. Мілена притримала його за рукав:
-- Не біжи так, парубче, я, за тобою, не встигаю. Розумію твою турботу, але що сталось, те вже сталось, і ми, нічого не зможемо вдіяти. Під вечір будемо на місті , і все побачимо на власні очі. Якщо всі живі та здорові, ми їх попередимо, а якщо ні…