Карол зблід :
-- Не кажи, так! Ще раз побачити, таке, я не в силі.
-- Ми це бачимо весь час, на своєму шляху. — втрутився в розмову Перус. — Та що поробиш? Поки ми живі, треба мати сподівання на краще.
Далі йшли мовчки. Карол подивився на дівчину і посміхнувся, вона посміхнулась йому у відповідь.
-- У нас , скоро, повинна була початись косовиця. Трава в цьому році дуже гарна. – сам не знаючи чому, промовив Карол. Мабуть для того, щоб приховати свою зніяковілість. —Я дуже люблю цю роботу. Тільки тепер нікому буде косити, та і нема для кого.
Мілена доторкнулась до його руки, і зазирнула хлопцю у вічі . Погляд ніжний і турботливий. Каролові стало приємно від того погляду, і якось млосно на душі. Яке б лихо не спіткало, але молодість брала своє: хотілось жити, радіти, кохати. Може ці погляди і були початком того дивовижного почуття, яке люди називають «любов»?
Сонце пекло безжально. По переду показалась купка невисоких кущів. Юнак показав на них рукою :
-- Там, у верболозі, є джерело, можна трохи відпочити. Ми з батьком, тут, завжди відпочивали.
Мандрівники стомлено сідали у затінок. Тут, насправді, було прохолодно. Джерельце весело дзюркотіло і бігло маленьким потічком в траву. Перус взявся набирати свіжу воду, Міла йому допомагала. Карол спостерігав за їхньою роботою, і тільки тепер помітив , які вони між собою схожі, і не тільки на обличчі , а навіть в рухах. Він теж схожий на свого батька, принаймні, так казали рідні та знайомі. Марика дістала з клунка хліб та печені овочі, і почала ділити між усіма, враховуючи і Карола. Хлопець витяг і свої харчі:
-- Ось, візьміть, поділіть і це.
Марика, не кажучи ні слова, розділила і Каролові продукти.
-- О, та в нас цілий бенкет! – вигукнув, потираючи руки, Перус. — Сідаймо, швиденько поємо, і в дорогу. Ніколи розсідатись.
Карол взяв свою порцію і відрізуючи маленькі шматочки ковбаси , кидав їх то рота.
До нього повернувся Мозус :
-- О, який гарний ніж!
-- Це подарунок батька. Він привіз його з війни з каурданцями, а ще, ось цей амулет. — Карол дістав із під сорочки оберіг і показав чоловікові.
-- Гарна річ, коштовна, зроблена не в наших краях.
-- Коли батько мені його дарував, він розповів мені дивну історію, яка з ним трапилась.
Карол переповів батькову розповідь усім присутнім.
-- Справді, дивовижна пригода, з ним, трапилась. – мовив Перус. — Ми з Мозусом, теж приймали участь в тому , останньому бою. Можливо, десь поряд, з твоїм татом. Як дивно переплітаються людські долі. З батьком поряд билися, а разом з сином, тікаємо.
Міла уважно слухала розмову чоловіків, а потім попросила:
-- Можна і мені подивитись на твою прикрасу, Кароле?
-- Так. — хлопець передав медальйон їй у руки.
Дівчина стала роздивлятися його з усіх сторін.
-- А око у змії, немов справжнє. – вона надавила на камінець пальцем. В цю ж мить талісман розкрився наче квітка, на п’ять гостроконечних пелюсток. Від несподіванки,Мілена випустила його з рук:
-- Ой, я мабуть його зламала. — винувато прошепотіла вона.
-- Ану покажи . – Мозус простяг свою широку долоню.
Мілена положила на неї оберіг. Всередині на одній половині медальйона була висічена якась схема, а на іншій був напис не зрозумілими письменами. Чоловік уважно його роздивився:
-- Ти де натискала?--- спитав, він у дівчини.
--- Ось тут, на оцей чорний камінець.--- показала вона пальцем.
Мозус зробив теж саме. Амулет набув попередньої форми.
--- Медальйон і ніж справді створені одним майстром. Вони, наче одне ціле.
--- Теж саме, казав і батько. Та я, вже їх з’єднував. Ви, не повірите, що з того вийшло!
--- Що?--- одразу зацікавилась Мілена.
Карол розповів,про те, що з ним трапилась у лісі.
-- Дивина, та й годі. — лише й промовив Перус.
А дівчина, якось недовірливо посміхнулась. Карол зрозумів, йому не повірили. Та не образився, він звик до цього.
-- Ну, годі відпочивати. Вирушаємо в дорогу , бо можемо не встигнути. — скомандував Мозус . А потім тихо додав:-- Якщо є куди поспішати.
Та, останніх його слів, ніхто не почув. Мандрівники хутко зібрались і вирушили далі. Подорож хоч і була виснажливою, але минула без пригод і під вечір вони вже були в селищі пастухів. Худобу, на ніч, ще не зганяли і на луках навколо поселення паслось багато скоту: корови, вівці, кози, а також великий табун коней. Побачивши живність Карол одразу заспокоївся. Це означало, що в селищі всі живі та здорові. Селяни порались по господарству, і на подорожніх, майже ніхто, не звертав уваги. Вони стомлено брили слободою. Карол привів їх до двору старости. Тітка Хелена зупинилась посеред двору роздивляючись незнайомців, та помітивши між ними племінника, просяяла: