-- Ти в порядку, Кароле?
-- Здається. — відповів хлопець, обдивившись свої ноги.--- Лише штани порвалися.
-- Тоді не зівай, вони скрізь. — попередив Мозус .— Худобу ми вже не врятуємо. Шорхи вирили нору прямо в загоні. Будемо рятувати самих себе, та інших.
Чоловіки хапали смолоскипи, зброю і бігли до загону. Іржали коні, перелякано блеяли вівці, селяни розмахували вилами і сокирами, намагаючись відбити свою живність. Та підземна нечисть , лізла з нори як таргани, хапала, що було ближче і знову зникала в пітьмі, тягнучи за собою здобич . Карол бився разом з усіма, він помітив як шорх тяг до нори селянина, бідолаха пручався як міг, та сили були не рівні, хлопчина кинувся на допомогу. Ударом меча, він пробив потворі голову, підземлянин впав, та раптом знов посунувся. Карол хотів вдарити його знову, але збагнув, що потвору, тягне інша потвора, до нори.
Юнак допоміг чоловікові підвестись, у того були розідрані груди, і текла кров з голови. Він взяв, бідолаху, під руки, і повів до хати, де були жінки і діти, щоб там, надали йому допомогу. Карол з пораненим, дійшли майже до дверей будинку, як раптом, з нього, долинув жіночий вереск. Юнак посадив чоловіка біля вогнища:
-- Посидь тут. В хаті щось діється.
Карол кинувся в середину. Підлога в будинку виявилась земляною, і шорхи прорили в нього нору, але в приміщенні було досить світло, а це, їм, заважало. Та все ж, один з них, висунувшись до половини з нори, і на осліп , махав кігтястими лапами на всі боки, намагаючись когось вхопити. Міла підбігла до нелюда, і з усієї сили, встромила, в засліпленого ворога , вила. Той заверещав, показавши свої ікла і посунув назад до нори, та все ж, він, встиг вшкрябнути дівчину за ногу. Мілена скривившись від болю, присіла на підлогу. Зовсім поряд з нею, з ями, з’явилась лапа іншого шорха, ще б мить, і дівчина опинилася б у норі. В цей момент, до кімнати заскочив Карол, юнак з розмаху вдарив по гидкій кінцівці мечем, і вона відрубаною залишилась лежати біля нори. Хлопець підняв Мілу і на руках відніс до лави. Жінки заходились перев’язувати її.
--- Кароле, що робиться на зовні? --- спитала, Марика.
Вона притискала до грудей немовля. На її обличчі не було страху, швидше злість і рішучість, вмерти, але не віддати дитину шорхам. Через них, вона вже втратила своїх, рідних, діток. Тепер, вона була готова зубами гризти ворога. Хелена і Орика , порвавши простирадла на вузькі смужки, намірились вийти з будинку , щоб надавати допомогу пораненим, та Карол перегородив їм дорогу.
--- Нетреба виходити. Зараз, ви нікому не зможете допомогти. Лише заважатимете. Дочекайтесь, поки розвидниться.
Жінки хотіли заперечити, та раптом, все, скінчилось. Над обрієм запалав світанок. Страшні шорхи зникли, як наче їх і не було, залишивши по собі дві глибокі нори посеред майдану та в загоні. Люди розгублено роздивлялись навкруги . Серед селян було багато поранених, рвані рани ніг, грудей, живота, але ніде не дуло жодного вбитого, або пораненого шорха.
-- Як дивно. Я сам убив п’ятьох , а їх ніде немає. — здивовано, промовив Мартін.
-- Я бачив, як вони, своїх поранених, тягли до нори. — розповів, йому, Карол.
-- Для них , їхні мертві чи поранені, така ж пожива ,як і худоба яку вони в нас вкрали. — відразливо скривившись, промовив Перус.
-- А серед людей є жертви, ну, крім поранених? Я маю на увазі, загиблих. — звернувся старійшина до людей.
Він ходив між своїми односельцями і питав:
-- У вас всі цілі? Ніхто не пропав?
-- Здається, всі. — розгублено відповідали ті, переглядаючись, і гукаючи один одного по іменам.
Одна з жінок погукала свого чоловіка. Та відповіді не отримала. Вона ходила між односельцями, тримаючи на руках маленьку дівчинку і все питала:
-- А хто, бачив мого Ходула? Ви, не знаєте де Ходул?
Та ніхто їй не міг відповісти. Люди з співчуттям дивились на неї, розуміючи весь біль. Ніхто не міг втішити її , бо страшнішого горя, ніж втратити рідну людину, немає. Жінка заридала, закривши обличчя руками. До неї підійшли подруги, і відвели нещасну в бік. Плач поступово перейшов у схлипування, а потім вона замовкла, тільки очі, повні сліз, бездумно дивились, і нікого не помічали. Біля її ніг тулилася донечка, вона ще не могла зрозуміти чому мама плаче, і яке страшне горе спіткало їхню родину.
Карол сидів біля Мілени, і ніжно тримав, її, за руку:
-- Тобі дуже болить?
-- Ні , не дуже. Дякую тобі. Якби ти не опинився поряд, мене вже не було б.
-- Не кажи такого, я просто не міг бути в іншому місці. — лагідно посміхнувся до неї Карол, і зазирнув у блакитні очі.