Та Міла мабуть не зрозуміла юнакових натяків. Вона кивнула головою у бік натовпу селян:
-- Скільки ми намагаємось втекти від цієї нечесті, завжди одне і те саме. Таке відчуття, що шорхи всюди, мільйони цих тварюк живуть у нас під ногами. І тільки одне нас повинно хвилювати – де вони вилізуть наступного разу.
--- Я, не питав раніше… Що сталось у вашому селищі?
--- Мені важко, про це, розповідати.
--- Я розумію. Та все ж?
--- Кароле, тобі мало страхіття, яке ти бачиш! --- несподівано різко, сказала, дівчина. --- Ти бажаєш, ще і чути про нього? А, тобі, не прийшло в голову, що розповідати, про таке, я не маю сили? Що, ти, хочеш почути? Як шорхи вбивали, розгублених, зляканих людей, які не розуміли, що відбувається? Що, я і моя родина, вціліли, лише тому, що отримали від старійшини доручення, розікласти святкове вогнище? І стоячи там, під захистом вогню, я бачила весь той жах, і нічого не могла вдіяти. Так само як і мій батько. Лише Мозус, завдяки своїй, неймовірній силі, зумів пробитись, разом з дружиною, до нас…
Мілена майже кричала, Каролові в обличчя. А він, стояв оторопілий, не знаючи, як себе повести. Він, лише хотів, щоб дівчина не тримала в собі, не людський біль, що країв її серце. Такої поведінки, хлопець зовсім не очікував, і спочатку розгубився. Та потім, несподівано, навіть для самого себе, обхопив дівчину руками, і міцно притис до себе. Мілена замовкла на півслові, принишкла, наче мала дитина, в безпечному місті. Каролова настирність, дала свої плоди. Мілена звільнилась від внутрішньої напруги, обм’якла, і вперше, за весь час, заплакала.
Мозус і Перус говорили зі старійшиною і громадою. Вони, гуртом, вирішували, що робити далі.
-- Треба послати гінців, у інші поселення, щоб попередити людей про лихо. Розповісти їм, як захищатись, і що робити. А нам, всім, треба збиратися і іти на болота. Тільки там, де багато води , шорхи, нас не дістануть. — висказав свою думку Перус.
З ним погодились.
-- На болота шлях не близький, за день не встигнемо. – промовив Мартін. — Та ще, я чув ,там поселилось якесь плем’я, з півдня.
-- Якщо вони люди , ми, з ними, зможемо домовитися. Болото велике, місця вистачить всім. А про те, що дорога далека, це правда. Тому вирушаємо негайно. Нехай люди беруть тільки саме необхідне: харчі, одяг, інструмент. — поставив крапку в розмові Мозус .
Селяни швидко розійшлись по домівках, збирати свій, не хитрий скарб. Пустим і страшним, для них, було зараз, селище. Шорхи знищіли всю живність, ні курки, ні собаки не лишилось на їхніх подвір’ях. Лише п’ять коней, та кілька голів дрібної худоби, ось і все, що мали, зараз, пастухи .
Двох коней запрягли у вози, на них посадили дітей і склали харчі. Все інше добро люди мусили нести самі, або везти на візках. З поміж молодих селян, вибрали трьох дужих парубків, гінцями до інших поселень. Мартін написав листи їхнім головам, з попередженням про велике лихо, що прийшло на землі Махтерії . Хлопцям наказали , щоб поспішали і намагалися встигнути до ночі. Попрощавшись з рідними , ті негайно вирушили в дорогу. Решта селян теж рушила, але в іншому напрямку. Скоро, поселення, зовсім спорожніло. Всім жаль було полишати рідні домівки. Жінки стиха схлипували, чоловіки йшли мовчки, але з закам’янілими, суровими обличчями . Всі вони, ще мали надію колись сюди повернутися, бо на світі немає місця кращого за рідну землю.
4
Якщо ти вправний чаклун, то за допомогою простесенького заклинання, зможеш поспілкуватись з будь-ким, хто хоч трішки володіє магією. Орнагулу конче необхідно було поспілкуватися з одним чаклуном, його звали Муеро - лісовик. Він з Орнагулом, довгі роки, підтримували дружні стосунки. Старому магові, зараз, була необхідна його допомога. Він підійшов до полички, взяв невелике горнятко і поставив на стіл. Потім всипав в нього пригорщу якогось зілля, і щось пошепки заговорив над ним, дивлячись в середину. Потім долив туди трохи зеленого відвару. З посудини повалив густий, білий пар, і в тім пару , з’явилась постать людини в довгому, сірому балахоні, підперезаному мотузкою, і з посохом у старечих, висохлих руках. Орнагул злегка вклонився:
-- Вітаю тебе, Лісовику! Вибач що потурбував.
-- Та годі тобі вже розшаркуватись. — сухувато зупинив мага, Муеро. – Кажи вже що потрібно.
-- Я гадаю ,ти знаєш , що мене зараз турбує?
-- Так знаю. Десятий учень.
-- Він зараз іде до тебе. Прошу направ його на вірний путь. Я буду, тобі, дуже вдячний. — це останнє що встиг промовити Орнагул . Пара розвіялась. Старий чаклун сів в крісло і стомлено зітхнув. Навіть таке просте дійство забирало в нього багато сил. Та він був задоволений зробленою роботою, він взяв дзвіночок, який стояв на столику поряд, і подзвонив. До кімнати зайшов один з його учнів.