1
Орнагул лежав на великому, дерев'яному ліжку. Він був схожий на висохлу билинку. Чорні , запалі очі хворобливо світились з під білих , кудлатих брів . Тонкі , пожовтілі руки покоїлись поверх ковдри . На цьому світі він жив надто довго , так довго, що і сам не міг порахувати свої літа. І хоч він був наймайстернішим з магів, все ж, час брав своє. Сили поступово полишали старого, йому все важче було підійматись з постелі, дні здавалися довшими , тяжчими, та і саме існування його, здавалось вже чимось дивним, навіть для нього самого. Коли ти живеш так довго, то смерть здається чимось нереальним. Але це, відбувається доти, доки в тебе є сили, щоб дивуватися, радіти, сумувати, кохати, тобто жити повноцінним життям. А коли цих сил вже немає? Що відчуває людина тоді? Як вона ставиться до смерті? Чи чекає її з острахом, чи як звільнення своєї безсмертної душі з полону власного, вже безсилого, тіла?
Смерть, для Орнагула, була поки що нездійсненною мрією. Ставши на стежку чародійства і магії, він не міг полишити цей світ, доки не виконає заповіт свого учителя, першого з чаклунів який віддав йому не тільки всі свої знання, але і помираючі, свою силу. Теж саме він заповів зробити і Орнагулу, коли той виховає свого десятого учня. Тепер, старий чародій, шкодував, що так довго зволікав з останнім вибором. В нього було вже дев'ять учнів, а ось з десятим вийшла заминка. Дуже важко вибрати саме ту людину, яка була потрібна, і не помилитись. Дуже важко вибрати поміж смертних людей, навіть обдарованих надприродними силами, здатну перейняти науку чародійства, а тим більш таку, яка ніколи не перейде на темну сторону. Старий ворухнув пальцями, наче когось підзиваючи, одразу до його ложа підступили дев'ять, досить похилого віку мужів, в білих сутанах --- це його учні. Вони терпляче чикали, що їм скаже наставник.
-- Фалонд , ти знайшов хлопця ?-- спитав старий, одного з них.
--Так, мій учителю .--відповів той.
--Це добре. Та все ж, я боюсь помилитися. Надто довго, мені довелося його шукати. Мені знадобиться ваша допомога, щоб перевірити його. -- звернувся Орнагул до решти своїх вихованців.
Чоловіки ствердно захитали головами в знак згоди. Вони розуміли всю відповідальність, що лягала на їхні плечі.
-- Підніміть мене. — попрохав чародій.
Його одразу ж при підняли і підставили під спину подушку.
--- Принесіть « Тарелю пізнання». — наказав учитель.
Двоє учнів підійшли до великої скрині і відчинивши її, дістали золоту тацю, на якій гіркою був насипаний срібний пил. Тацю поставили перед Орнагулом, той підняв над нею руки і промовив заклинання. Срібний пил ворухнувся і наче вода розплився по таці рівним пластом. Чародій прошепотів ще кілька чарівних фраз і одразу якась невидима рука почала виводити по пилу дивні знаки, зрозуміти які могли лише посвячені у магічні науки. Старий маг довго вивчав ті знаки, потім віддав «Тарелю пізнання» учням і мовив:
--- Любі мої друзі, вже прийшов час призвати до нас «десятого». Нелегким буде його шлях до пізнання своєї суті, але я знаю, він упорається. Йому знадобиться наша допомога. Ви, Манерус і Кантій, будете його тайними провідниками. Слідкуватимете за тим, що з ним відбуватиметься, і в разі потреби, прийдете на поміч.
Двоє учнів схилились в глибокому поклоні.
-- Не зволікайте, беріться до справи . – продовжив учитель. – Ви знаєте, що робити.
Орнагул закрив очі, учні зрозуміли , розмова закінчена, вони ще раз вклонились і тихо вийшли геть. Чародій навіть не поворухнувся, здавалось він міцно спить, але це було не так. Спогади роїлись в його голові, переплітаючись і наштовхуючись одна на одну , стираючи роки і віки, повертаючи його у далеку, майже забуту юність…
Землі Махтерії не знали воїн уже сімнадцять років. Остання війна з каурданцями, «гірським народом», закінчилась перемогою махтеріанців, і з тих пір, ніхто не загрожував їхньому спокою. Народ цих земель від природи був мирним і працьовитим, але якщо їхнім родинам загрожувала небезпека, то вони, всі як один, ставали на захист своїх домівок, і сил та вміння їм вистачало . Бо вони, з малих років, важко працювали на своїй землі , а старші навчали їх, ще й військової справи, щоб у разі потреби, могли дати відсіч недругам. Карол був наймолодшою дитиною в сім'ї колишнього воїна, а тепер лише селянина, Сармана, і його дружини, Орелії. Крім нього, у них було ще дві доньки , але як наймолодшому, Каролові уділялось більше уваги, ніж дівчатам, та вони не ображались, навпаки, дарували братові свою любов і ніжність. Хлопчик ріс щасливим та безтурботним . Але не все гладко було в його житті. З ним часто траплялися дивні речі. Одного разу , гуляючи з мамою по лузі, він побачив під деревом маленьку, прозору дівчинку, у якої за спиною мерехтіли крильця. Він сказав про це мамі, але та нічого не бачила, і вирішила, що її дитина, лише фантазує. Та наступного ранку, пастухи, знайшли під тим деревом, нове джерельце. Іншого разу , коли заганяли до хліву худобу, хлопчик побачив, що до сусіда в загін, поліз великий, страшний змій. Карол злякався і розплакався. Рідні стали його заспокоювати і казати, що це все, йому лише привиділось . Та в ночі, в сусіда, загинули майже всі вівці. Стара знахарка Мирта спостерігала за хлопчиною, і звертаючись до Орелії, казала :