Дітки які вміли ходити, тепер теж ішли пішки, перемішуючи своїми маленькими ноженятами, розкислу після дощу, землю. На єдиний віз, що залишився поклали хворих, які вже не могли іти. Карол і Перус поклали Мілену на возика з інструментом, накрили ковдрою і потягли по слизькій, дорозі. До юнака підійшла Ніка:
-- Ти вибач мене , братику, за вчорашнє — винувато промовила, і не чекаючи відповіді, взялась помагати.
Іти було важко, та мандрівники не зупинялися, у них була мита, і вони, що сили, прагнули до неї. Майже опівдні люди дійшли до перших дерев, тут дорога була більш трав’янистою, йти стало легше. Зайшовши в глиб лісу , мандрівники розбили табір. В першу чергу почали розводити багаття, хоча це зробити було не так просто, і хворост, і мох були сирими. Сонце, в лісі, не так швидко висушувало вчорашню зливу , як у полі. Та через кілька спроб, вогонь таки запалав . За той час жінки встигли назбирати потрібної трави і поставили на палаюче багаття казан з водою. Чоловіки майстрували курині , у які збиралися переносити хворих людей, та і всім іншим, треба десь перебути , поки ті лікуватимуться.
Мозус, Перус, Мартін та ще кілька здорових чоловіків, лаштували зброю, вони вирішили уполювати дичини, щоб нагодувати людей. До них підійшла стара жінка, вона трохи зналась на лікуванні:
-- Люди хворіють не від застуди. Ті, хто не був поранений , здорові всі. Мабуть на кігтях шорхів, була якась отрута, і вона потрапила в кров. Я, їм, вже нічим не зможу допомогти.
Перус зблід, його єдина донечка, та, яку він любив понад усе на світі, дорожче, за яку, у нього нікого немає, помирає. Він був готовий пожертвувати власним життям ,аби це їй тільки допомогло. Невже ці потвори таки віднімуть у нього Мілену, як забрали, Мозусових дітей?
Чоловіки стояли розгублені , не знаючи, що відповісти, і що робити. Карол був поряд, і почув цю розмову. Його серце теж зжалось від болю, та все ж, він швидше прийшов до тями, ніж дорослі:
-- Ми не повинні втрачати надії, і хворим поки що, нічого казати не можна. Я від знахарки Мирти чув про рослину «вогнянку».
-- Так , справді! Є така рослина, в лісі, вона, якраз і росте. Це зілля, полегшує біль і знімає запалення. Може і допоможе!
-- Розкажи нам , яка ця рослина на вигляд. Ми неодмінно її знайдемо. —з надією в голосі обізвався Перус .
Жінка змалювала цю, дово-рослину. Чоловіки взяли зброю, і поспішили до лісу. Карол пішов провідати Мілу . Дівчині від відвару трохи полегшало, але жар не спадав. Вона лежала на рядні під розлогим деревом, рана на нозі сочилась , пов’язка геть промокла. Поряд з нею сиділа її мама , вона лаштувала чисту полотнину для перев’язки. Карол став навколюшки поряд дівчини, вона йому слабо посміхнулась.
-- Дякую тобі, що прийшов. — слабо прошепотіла Мілена.
-- Міленко , хочеш я вполюю для тебе птаха з золотими пір’їнками? Я сплету з тих пір’їнок віночок, і подарую тобі.
Дівчина кивнула , і подарувала хлопцеві ніжний погляд. У Карола на очах заблищали сльози , він швидко відвернувся вид неї, рвучко встав і пішов геть. На возі він знайшов лук і кілька стріл. Ліс був тихим і привітним , як і того разу, коли він потрапив до нього в перше. Карол брів на вміння, дорогу помічав зламуючи гілочки. В голові роїлися, гіркі спогади і думки. Він раніше і уявити не міг, що його життя на стільки зміниться, що в свої шістнадцять років, він, залишиться сиротою. Що покохає гарну дівчину, а їй загрожуватиме смерть, а він нічим не може допомогти. Як, все це, не справедливо! Несподівано, його думки, сполохав птах. Він пролетів майже над самою головою, і був завбільшки, з гарне курча. Хлопець не знав як він називається, чи можна його їсти, але все ж, прицілився з лука, і вистрелив. Постріл виявився вдалим, здобич каменем впала за дерева, десь неподалік. Юнак побіг, щоб її відшукати , та раптом, у нього під ногами, зникла земля, він упав в яму наповнену якоюсь рослинністю. І чи то йому здалось, чи то насправді, задзвонив дзвоник. Яма була не глибока, трохи глибша за його зріст. З неї легко можна було вибратись. Карол хотів вже було вхопитися за край ями , та не зміг підняти руки, рослина, що огортала його з у сих боків, наче приклеїлася до нього. Чим сильніше він борсався, тим щільніше в неї закручувався. Він не на жарт злякався, зрозумівши, що самостійно, з цієї пастки, вибратись не зможе, і помре тут від голоду і спраги. Хлопець закричав з усієї сили: