-- Допоможіть! Хто не будь, мене, чує? Допоможіть! Врятуйте!
-- Ти диви! Такого звіра, я, ще зроду, не ловив!— пролунав над Кароловою головою хриплувато-писклявий голос. Над ямою, стояло дивовижне створіння, з виду людина, але маленька, десь на семирічну дитину, та обличчя, як у дорослого, з невеличкою , скуйовдженою бородою. Юнак бачив його лише одним оком, бо не міг повернутись, рослина обмотала йому і голову , і міцно тримала.
-- В загалі, в мої капкани попадають лише зайці, рідше косулі та вепрі. А ти, заєць чи косуля?—з насмішкою запитав чоловічок.
-- Я Карол.
-- Ага ? І що, ти, тоді, робиш у цій ямі?
-- Я, її, не помітив. У лісі я людина нова, і з ним, ще зовсім не знайомий. Я підстрелив птаха і хотів його знайти. Допоможи мені , будь ласка , вибратись з відси.
-- Я тобі допоможу, а ти мене уб’єш. Я ж, тебе, не знаю.
-- Не стану я, тебе, убивати. Навіщо це, мені? Я ж, не розбійник!
-- Ну добре. Зараз. Тільки не рухайся.
Коротун кудись зник. Карол чикав досить довго. Він вже почав сумніватись, що маленька людина, повернеться. Хлопець знову впав в паніку, хотів було кричати, коли раптом на нього, з гори, полилася холодна вода. Це, повернувся хазяїн пастки.
-- Ти що , здурів? Що, ти, робиш? Вода, холоднюча, мов лід! — заволав від несподіванки , хлопець.
-- Вибачте, теплої, ніде було взяти. Ану поворухнись!
Карол смикнув рукою, і рослина її відпустила. Хлопець потягся до краю ями, вся поросль, відвалилась від його тіла, яке щойно, сильно, обіймала. Мить, і юнак, був вже на горі. Чоловічок остерігаючись, відійшов подалі:
-- Ця рослина відпускає, лише тоді, як змокріє. Інакше, з неї, не виберешся. Її в лісі називають «зла липучка», багато тварин гине, заплутавшись в її липких стеблах. Так що, не даремно, ти хлопче, злякався. — діловито промовив Каролів рятівник, своїм, на пів дитячим — на пів дорослим, голосом.
-- Дякую, тобі, за допомогу. Ти живеш у цьому лісі? — спитав хлопець, викручуючи сорочку.
-- Який здогадливий хлопець! Якби я тут не жив , ти б і досі сидів у цій ямі.
-- Її тут, взагалі, не було б.
-- Може й так. – чоловічок несміливо наблизився. — Мене звуть Шутім. Моя хатина тут неподалік. Як бачиш , я не дуже сильний, і мені важко полювати іншим способом, тому, я і рию ці ями, наповнюю їх липучкою і чикаю, що в неї хтось потрапить. А звідки, ти, тут узявся?
Каролові сподобалась ця маленька людина, з привітним обличчям, і дивним голосом. Юнак розповів, йому, про свої страшні пригоди , про хворих друзів, яким, навряд чи, зможе допомогти.
-- Тут , у лісі, живе один старий. — трохи подумавши, мовив Шутім. — Його всі звуть Лісовиком. Одного разу, я зламав собі ногу і думав, що мені вже смерть. Та він найшов мене, і вилікував. З тих пір, ми з ним, товаришуємо. Я інколи відношу йому упольовану мною дичину, а він, мені, за те, дає ліки. Та ще, розповідає дивні історії, схожі на казки.
-- До речі про дичину, треба знайти вбитого мною птаха. Ми його віднесемо твоєму старому, можливо, він, зможе допомогти Мілені та іншим.
-- Тоді пішли до нього. — погодився Шутім.
Птаха знайшли швидко, і новий знайомий повів хлопця у гущавину лісу. Стежки не було , тому йшли навпростець. Чоловічок біг по переду, швидко перебираючи, своїми, кривими ніжками.
-- Ти дивись під ноги, щоб знову не вліз в якусь халепу. — попередив Карола, Шутім.
-- Ти, добре знаєш ліс. — похвалив хлопець, коротуна.
-- Ще б пак , я тут, майже, господар. — діловито, відповів той.
Карол посміхнувся і подумав про себе : «Метр зросту, а гонору, на всі два з половиною!»
-- Майже прийшли. Скоро буде хатина старого. — повідомив Шутім.
Він показав в бік пагорба, на якому із за розлогої сосни, виглядала стара халупа Лісовика. Господар був удома , він сидів на порозі і читав товсту книгу, що лежала на його колінах. Лісовик підвів очі, і побачив гостей, які швидко наближалися. Він впізнав малого Шутіма і весело посміхнувся, показавши, як на його роки , досить міцні зуби .
-- Добрий день тобі, Муеро - Лісовик!
-- І вам, день добрий! Я, вже, зачекався вас.
-- Ось, цьому хлопцеві, потрібна твоя допомога. — повідомив ціль, їхнього візиту, коротун.
-- Мене звуть Карол. Я сьогодні вполював птаха, і приніс вам в обмін на вашу допомогу.
Муеро знав, що за гість, до нього, пожалував. Це був той самий хлопець про якого йому казав Орнагул.
-- Я знаю про лихо, що спіткало наші краї. Знаю, про що, ти, хочеш мене просити. Я, вже, давно налаштував все необхідне. Чекав, лише на тебе, хлопче. Щоб бува, не розминутися в лісі.