--Твого сина, жінко, Боги наділили надзвичайною силою. Він маленький і ще не може повністю опанувати її. Йому потрібен гарний вчитель. Та наставника треба обирати обережно, щоб той, не навернути хлопчика до сил Зла.
Орелія лише відмахувалась, від повчань старої знахарки.
--- Які там, здібності. Баловство одне.
Пройшло сімнадцять років, з того часу, як Сарман повернувся з останньої війни. Та пам'ять, про ті страшні часи, жила в його душі. Та й в решти воїнів, які повернулися з неї живими, ще ятрилася на серці, ця глибока рана. Тому вони всі, в кого були сини, намагалися виховати їх справжніми чоловіками — дужими, сміливими та вправними зі зброєю. Щоб, коли прийде на їхню землю лихо, вони могли захистити її від ворога. Батько Карола не був виключенням. У вільний, від повсякденних справ час, старий вояка, виходив з сином за межі селища і навчав його мистецтва володіння мечем. Хлопець був вправним учнем, тому Сарман ним дуже пишався. Та й взагалі, вони з сином були найкращими друзями. Мало хто з хлопців міг похвалиться такими стосунками з батьком. Часто, Карол з татом, ходив до сусіднього поселення де жила його тітка Хелена, батькова сестра, разом з чоловіком та трьома дітьми. Каролові дуже подобався час, що вони проводили з батьком в дорозі, вона забирала в них майже цілий день. Сарман розповідав багато цікавого і нового. Під вечір , коли батько з сином підходили до поселення, Карол, як і кожного разу, помічав на обрії, там де сідало сонце, темну смугу лісу. Карол ніколи, там, не бував, і ніколи не розпитував у батька про нього. Та цього разу, не втримався:
-- Тату, ти бував у лисі? Розкажи , який він.
Сарман, здивовано, подивився на сина:
-- Чому ти питаєш про це, тільки зараз? Адже ми ходимо цим шляхом дуже давно. Невже раніше, тебе, це не цікавило?
-- Цікавило, але я гадав, що ти мені сам розповіси. Та ти ніколи навіть не торкнувся цієї теми. Чому?
-- Тому що ліс, для мешканців нашого селища, прихисток чогось невідомого і страшного.
— Чому?
--- Я тобі розповім, щоб надалі, ми до цього не повертались. Ніхто з сміливців, що наважились піти до лісу, назад не повернувся. Ми не знаємо, що воно там таке , але ходити туди , щоб дізнатись, не обов’язково.
-- Але ж тату, я не пам’ятаю щоб хтось з нашого селища, колись зникав!
-- Це було дуже давно. Ще я, був маленьким .
-- Невже, тобі, було не цікаво дізнатися, що ховається в тій темній смузі?
— Чому ж, цікаво. Та малим, мене не відпускали батьки. Коли подорослішав, з’явилися інші турботи. Якось вже, не до того було.
Карол знизав плечима, та більше нічого не запитував. Так вони мовчки і увійшли в поселення. Хелена радо зустріла гостей і почала одразу лаштувати вечерю. Чоловік Хелени був старшиною громади і дуже поважною людиною, його звали Мартін. Він повільно підійшов і потис гостям руки, спочатку старшому, потім молодшому.
-- Ну, які у вас там, новини? – поволі, наче пережовуючи кожне слово, спитав він.
-- Взагалі то, нічого нового. Трава в цьому році, виросла аж до пояса . Так, що сіна буде багато , скот, взимку, не голодуватиме .