-- Це добре. А, як дружина, дочки? Здорові?
— Дякуючи Богам, все благополучно.
Чоловіки продовжували свою бесіду, а Карол пішов прогулятись по подвір'ю і одразу, за рогом хати, наштовхнувся на кузину Ніку.
-- Ой Кароле, я так рада бачити тебе! — одразу заторохтіла дівчина.
Вона була схожа на свою матір не лише зовні, але й характером .
— Ви, надовго до нас?
--- Лише на один день. -- відповів хлопець.
--- Ну, як завжди. — сумно зітхнула Ніка. — Лише переночуєте.
-- Що ж поробиш, багато роботи. На носі, сінокіс. — по дорослому, відповів Карол.
І одразу ж, обоє зайшлись сміхом , як здорово в них вийшло, передражнити дорослих.
-- А де близнюки?— запитав у сестри, хлопець .
--Десь гасають з однолітками. Вони ще малі, роботою не заклопотані. Прибігають лише поїсти.
Наче відповідь на Каролове запитання, у дворі почувся дитячій лемент:
-- Дядечко Сарман прийшов! А Карол з вами?
--Ви б спочатку привітались, а потім запитували. –- суворо цикнув на малечу, Мартін.
--Та облиш, вони ж, ще зовсім малі. — засміявся Сарман обіймаючи племінників.
З хати вийшла Хелена і погукала всіх до столу. За вечерею було весело і гамірно. В кожного були свої новини і кожен, на перебій, намагався їх висловити. Полягали пізно. В ночі Каролові привидівся дивний сон. Наче б то він, дереться на високу гору і не видно йому, ні початку свого шляху, ні кінця. Дертися в гору, вже немає сили, а опускатись до низу лячно, бо під ногами стелиться густий , сірий туман, і що там за ним , невідомо. Хлопець прокинувся, і вже до ранку не міг заснути . Він лежав, і дивився в стелю, але як не намагався , не міг розтлумачити для себе, побачене. « Треба розпитати у Мирти.» Вирішив, для себе, Карол, і одразу заспокоївся. Навіщо хвилюватися, через те, чого не розумієш!
Та в ранці, Мартін підлив оливи полум’я юнацької цікавості:
-- Я вчора не хотів псувати зустрічі поганими новинами, та в нас ходять чутки, що насувається велике лихо.
-- І хто ж, ці чутки, розносить? – спитав Сарман.
-- Приходив до нас в селище, сліпий стариць, він розповів страшну легенду, про шорхів , сказав, що ці тварі, скоро будуть в наших краях.
-- Хіба мало бродить люду, в пошуках куска хліба ? Вони розповідають усілякі дурниці, а ми, їм віримо, і годуємо. – насмішкувато відповів на почуте, Каролів батько.
-- Я теж мало вірю чуткам, але цей старий, не здався мені пустомелею, дуже правдоподібною була його розповідь. Та й останнім часом багато племен з півдня переселилось в наші місця. В лісі , на болотах , посилилось якесь плем’я. — заперечив Мартін.
--- Про те, що діється в лісах, нам не відомо. – відповів Сарман. --- Та все ж, я не думаю, що все те, якось пов’язано з лихом , яке напророчив старець. Можливо, ті племена, лише шукали місця, щоб спокійно жити.
-- Життя на болоті, ти, називаєш спокійним? Радше, це порятунок, від чогось страшного.
--- Знаєш, Мартіне, я б не хотів, щоб ти, зараз, був правий. Махтерія, лише нещодавно, оговталась після війни з Каурданом.
-- Я, теж, цього не хочу.
На цьому розмову закінчили. Карол стояв поруч, уважно слухаючи дорослих. Він був навчений, не втручатись в балачки дорослих, якщо, про це, його не прохали. Та бесіда батька і дядька, стривожила його душу. Якесь гнітюче передчуття, оволоділо ним. Та ранок, видався напрочуд гарним, і не хотілось псувати його, важкими думками про лихо. Яскраво світило сонечко, щебетали пташки, легенький вітерець тихенько бавився зеленими листочками. В такий ранок, негоже забивати голову різними дурницями, але хлопцеві, було не просто це зробити. Попрощавшись з ріднею, батько і син вирушили в зворотній путь. Ноги наче самі несли додому . Навіть недовга розлука з рідною домівкою, була не легкою, для них, обох. Стежина, рівним полотном, стелилась під ногами, по обидва боки від якої, розкинулись безмежні луки пронизані безліччю дрібних потічків, що насичували цю землю, такою потрібною , а занадто в літку , вологою. Тому трави, на них, завжди були буйні і давали кілька укосів на сезон. Вітер , як по зеленому морю , гнав по них хвилю , і за одно, куйовдив довге, чорне Каролове волосся. Хлопець, час від часу, поправляв неслухняні пасма рукою, відкидаючи їх назад. Батько помітив марні зусилля хлопця:
-- Поки дійдемо додому, в тебе на голові, буде лисина.
Карол посміхнувся на ті батькові слова , та сірі очі залишились чомусь, сумними.
--- Що стобою , сину?— передався Каролів неспокій і Сарману . --- Тебе стурбувала дядькова розповідь? Не переймайся, усе то дурниці, хлопче.
-- Та я і не переймаюсь, але щось гризе душу, що, не можу зрозуміти. — відповів на батькові слова, юнак і важко зітхнув .