У замку Орнагула , як завжди, панували спокій і тиша. Його учні весь час проводили за вивченням магічних книг, виготовленням чаклунських відварів і зілля, тому спілкувалися зі своїм учителем , і одне з одним, лише в разі нагальної потреби. Сама будівля стояла на гранітній скелі , з одного боку якої, була глибока прірва, у підніжжя якої, плескалось море, з іншого--- круті схили. з ледь помітною стежкою, по якій навіть дуже сильній людині було важко піднятись до гори. Гості до мудрих старців, ходили рідко, а правильніше було б сказати , їх майже ніколи не було. Спокій замку порушували, хіба що, чайки, що постійно кружляли над ним. Старий чаклун сидів навпроти комину, слухав крики птахів, і дивився на згасаюче полум’я . На душі в нього шкреблись кішки, якийсь неспокій гриз з середини. До кімнати зайшов перший його учень. Орнагул повернувся до нього, в очах старого, світилось питання, зміст якого Фалонд вже знав . Учень уклонився :
-- Учителю, оберіг і ніж уже у хлопця. Тепер, Ви, зможете його контролювати.
-- Це добре. Я знав, що ти, впораєшся із завданням, хоча для цього, тобі довелося докласти великих зусиль, навіть повернутись в минуле.
--- Так учителю. Для цієї мандрівки довелось використати останній запас «зілля переміщення».
--- Я радий , що перший мій учень, справдив мої сподівання. Перекажи Манерусу і Кантію, щоб пильнували хлопчину. Він допитливий, і може завдати, не відаючи того, сам собі, шкоди.
--- Я все зроблю, вчителю. Не хвилюйтесь.
Учень, щасливий від похвали, ще раз низько вклонився, і вийшов геть. Фалонд знайшов Манеруса в бібліотеці, той вивчав старинний рукопис.
--- Друже.--- звернувся, перший учень, до нього. --- Прийшов відповідальний час. Пильнуй за хлопчиною, щоб він, бува, не уткнув якоїсь дурниці.
--- Вже?
--- Так. Оберіг при ньому.
Манерус підійшов до полиці, і взяв стару, товсту книгу. Він розгорнув її майже посередині, і став читати заклинання. Поступово, сторінка зробилася прозорою, і чарівник побачив хлопця, який роздивлявся чарівні дари.
--- Я так довго на тебе чекав. Твій шлях, сюди, буде нелегким і довгим. Та поки я поряд, з тобою нічого не трапиться, я, і мої друзі, допоможуть тобі. Ми обов’язково, скоро зустрінемось…
Каролові здалось, що на нього хтось дивиться з глибини лісу. Він підвів голову і роздивився на всі боки, та нічого не побачивши, знову схилився над батьковим подарунком . Хлопчина крутив його в руках ,намагаючись зрозуміти, як разом діють амулет і кинджал, він необережно повернув медальйон навколо осі. Сліпуче світло ударило йому в очі, від несподіванки хлопець крикнув, і закрив лице руками. Трохи оговтавшись, і зрозумівши, що нічого страшного не відбулось, він знову взявся вивчати дивну річ. Цього разу, Карол повернув медальйон в інший бік, і знову несподіванка, яскравий , блакитний промінь вийшов з кінчика ножа, і вдарив в найближче дерево, на яке, випадково, навів його юнак. Дерево розірвалось фонтаном іскор, але це, вже не злякало Карола, він сподівався на щось надзвичайне.
-- Оце сила! Та з такою зброєю, мені ніхто не страшний! --- вигукнув він із захопленням, і вирішив повторити постріл ще раз, але тепер прицілившись у камінь. Та того, що відбулося потім, він зовсім не очікував, замість вибуху з’явилась ледь помітна, біла хмаринка. Вона все росла і почала набувати обриси старого діда, вдягненого в білу , довгу сорочку. Старий суворо глянув на Карола, і промовив:
-- В твоїх руках, дійсно могутня зброя, хлопче, але ти не подумав, що вдаривши нею в камін, ти сам, можеш загинути від його уламків , які розлетілися б у різні боки. Я призупинив дію кинджала та амулета, поки ти, не зрозумієш усієї відповідальності яку поклали на тебе ті, хто дав тобі цю зброю. Я приставлений, щоб оберігати тебе, від твоїх же помилок, та від небезпеки, що тобі, може загрожувати.