Старий зник, а хлопець розгублено, ще довго дивився на те місце де він щойно стояв. Карол звик до різних видінь, які бачив, ще з дитинства. Та вперше, це видіння з ним розмовляло, та ще й, так суворо. Нарешті крутнувши головою, наче відганяючи сон, Карол підвівся, почухав потилицю і сказав сам до себе:
-- Оце так день, за все своє життя, я не бачив нічого подібного. Мабуть на сьогодні досить пригод.
Хлопець знайшов велике , розлоге дерево, заліз на нього і, зв’язавши до купи кілька гілок , улаштував зручне ложе, в якому і провів ніч. На ранок Карол прокинувся від великих , холодних крапель, що падали звідкись з гори. Юнак подумав, що почався дощ, та коли розплющив очі, був вражений красою, яка його оточувала. Сонце мабуть вже було досить високо, бо його проміні майже під прямим кутом пробивали густі крони дерев, і жовтими плямами лягали на землю. Великі краплі роси звисали з листочків, і світилися на сонці немов діаманти , а потім зривались і рясним дощем падали в низ . Саме вони і розбудили юного мандрівника. Ліс був до країв переповнений пташиним щебетом . Скочивши до низу, Карол і сам немов птаха засвистів , і розкинувши руки-крила полетів до свого гнізда. Він побачив те, що хотів, час повертатись. Події минулого вечора здавались йому чудернацьким сном, і він про них майже не думав, а лише мріяв про те, як повернеться додому і розповість односельцям, що ліс зовсім не страшний, що немає,там, чого боятися. І що він, Карол, не побачив на своєму шляху , жодного страшного звіра. Та чим ближче була рідна домівка, тим сильніше огортало його відчуття тривоги. Тіло мимоволі напружилось, почали тремтіти руки, перед очима вимальовувались постаті дорогих йому людей. Лише опівдні наступного дня, він дістався рідного селища. Іти залишилось зовсім не далеко, виднілися крайні хати поселення, та вже звідси, воно виглядало якимось пустим і не привітним. На лузі не паслась худоба, в полі не працювали селяни, навіть гавкоту собак не було чутно. Ноги самі по собі прискорили ходу, Карол побіг , але це вже не був політ птаха, швидше це був біг оленя, гнаного зграєю вовків. Він біг і серце розривало йому груди, у душі посилився жах… І не даремно. Те що відкрилось його очам, не могло відразу дійти до свідомості юнака . Страшнішого, він, не бачив в житті . Це був наче жахливий сон, Карол намагався прокинутись, і не міг. Ніде не було видно жодної живої душі. Важка тиша пекла у вуха. Все навкруги зруйноване, а посеред селища вирита здоровенна нора. У повітрі стояв солодкий сморід, як від падалі. Лише зараз, Карол розчув тихе гудіння мух : зелені, великі вони злітались звідусіль на свій гидкий бенкет. У хлопця в очах стояв туман, ноги не хотіли іти, у роті пересохло так, наче туди, хтось, сипнув пригоршню піску, навіть ковтати було боляче. Карол ледь доплентався до свого подвір’я, та пройти крізь ворота, вже не було сили. Він бачив, що двері хати були відчинені і розумів, за тими дверима, нікого живого немає. Ноги підігнулися, хлопчина сів на землю, притулившись лобом до паркану. В середині голови, хтось лихий, розривав мозок на сотні шматків. Він не плакав, душа наче скам’янила. Раптом Карол почув писк, спочатку йому здалось, що це кошеня. Він озирнувся навкруги , але нікого не побачив. Писк почувся знову, а так, як Карол дослухався, то зрозумів, що звук лунав з сусіднього подвір’я, де жив Іон з родиною, хлопець стомлено підвівся, і на хитких ногах, зробив кілька кроків у тому напрямку. Писк долинав з колодязя, який стояв майже біля дороги, юнак перехилився через зруб і ледь – ледве розгледів світлу пляму. Та поступово, очі призвичаїлись до колодязної пітьми, внизу, на воді, гойдалась дитяча колиска з немовлям усередині. Карол розгубився, не знаючи що робити, та покинути дитину на вірну смерть, він не міг. Мотузка на зрубі, була обірвана і юнак побіг до сараю, з надією знайти там щось підходяще, і не помилився , мотузку довго шукати не довелось , вона висіла на кілочку, біля входу. Біжучі назад юнак прихопив ще й ковдру, яка валялась серед двору. Він подумав, що в колодязі, дитинка дуже змерзла і її доведеться відігрівати. Прив’язавши мотузку до коловорота , Карол потихеньку почав спускатися донизу. Ноги весь час, ковзались по вологих, слизьких стінах колодязя, та йому, не можна було зриватися, бо тоді загине і дитина і він сам. Заспокоюючи себе, Карол шепотів:
-- Ще трішечки, ще трішечки. Залишилось зовсім трохи. Тримайся друже! Ти ризикуєш не лише своїм життям. Ну от, вже і вода!
Юнак нахилився, що б взяти немовля на руки, та скрикнув від переляку і несподіванки, і мало не випустив мотузку з рук , з під води , поряд з колискою, на нього, мертвими, страшними очима дивилась Федора. Мабуть вона намагалась врятуватися разом з немовлям , від того жаху, що коївся в селищі, але мотузка обірвалась і вони удвох полетіли до низу. Малюк урятувався дивом , а от його матері не пощастило. Трохи віддихавшись, і заспокоївшись,Карол витяг дитину з люльки і притиснув до своїх грудей. Немовля перестало плакати і стало вертіти голівкою та цмокати крихітними губами.