Тієї ж миті візок зупинився. Почулися важкі швидкі кроки. За секунду світло ліхтаря зиґзагом промайнуло по стіні над нішею, де заховалися Антон з Оленкою і перескочила на протилежну стіну, де відразу вихопила перелякане обличчя Сашка.
– Ох, нічого собі, – здивувався молодший. – Що це за гриб на стіні проріс? О, ще один!
Чоловік підійшов ближче й спрямував промінь в обличчя Сергієві. Не витримавши різкого світла, той затулив очі рукою. Контрабандист водив ліхтарем праворуч-ліворуч, перевіряючи, чи не заховався там ще хтось. На щастя, назад, де сиділи Антон з Оленкою, він не озирався. Тим часом до напарника наблизився старший.
– Так, і що тут у нас? Що за п’явки до каменя присмокталися? Ану відлипайте, пішли погуторимо.
Схопивши обох за руки, поволік їх у печеру. Позаду молодший напарник освітлював дорогу. У якомусь несвідомому пориві Оленка подалася вперед, збираючись кинутися ззаду бандитові на спину, але Антон вчасно перехопив її:
– Тш-ш-ш, заспокойся, – прошепотів на вухо. – Ми не подужаємо двох здорових бугаїв.
Оленка хотіла щось відповісти, та Антон вчасно затулив їй рота рукою і не відпускав, аж доки бандити з хлопцями не зникли в печері.
– Ти... ти... ти знаєш хто? – прошепотіла вона, нагадуючи в ту мить отруйну змію. – Ти зрадник, боягуз, ти...
Антон знову затулив їй рота й потягнув геть від печери.
Оленка пручалася, копала Антона ногами, але той не звертав на неї уваги й уперто підштовхував вперед. Вискочивши з тунелю й опинившись під передсвітанковим небом, Антон відпустив дівчинку й здивовано промовив:
– Ого, диви, яке небо. Ми цілу ніч у печері пробули, уявляєш?
– При чому тут небо? Треба хлопців рятувати! Бандити ж зітруть їх на порошок.
– А нас, якщо ми теж поткнемося туди, зітруть на два порошки. Ти цього хочеш?
– Але...
– Усе, ша! – вибухнув Антон. – Жодних «але»! Отже, так! Ти зараз заховаєшся за однією із навколишніх скель і спостерігатимеш за виходом із тунелю. А я чимдуж мчу у табір по допомогу. Зрозуміла? Самим нам їх не здолати.
– Але ж минулого разу ми впоралися з двома!
– Одного ми зненацька застали, а другого не ми, а дядько Лев вирубав. І ті не були професіоналами, як ці два. Не сперечайся. Ховайся і пильнуй. Якщо хлопців кудись виведуть, простежиш.
– Я боюся сама залишатися. Давай я побіжу по допомогу, а ти побудеш тут.
– Оленко, я легкоатлет і добіжу до табору удвічі швидше, ніж ти. Заспокойся. Головне – добре заховайся і позирай на вихід час від часу. Оце й усе.
Розділ 6
На схилах Аю-Дагу
У сірій ранковій мряці Антон не відразу зорієнтувався, куди бігти. Як виявилося, вихід із тунелю був зовсім не біля Пушкінського грота, а біля однієї із скелястих бухт на схилах Аю-Дагу. Підземні потоки таки далеченько занесли їх. Антон вискочив на високий камінь і помітив удалині високі будинки. То були корпуси санаторію «Крим» у Партеніті. Хлопець цього не знав, але йому було байдуже. Головне – чим швидше дістатися до людей і викликати допомогу. Не гаючи більше часу, він зіскочив з каменя і чимдуж побіг до будинків. Але... вони ж залишили взуття й одяг на березі біля Пушкінського грота, а гірська стежка – то не гумова бігова доріжка на стадіоні. І вже за якихось півсотні метрів Антонові в ногу вп’ялася маленька гостра мушля. Скорчившись від різкого болю, хлопець присів на камінь і спробував висмикнути її. Йому це вдалося аж з третьої спроби. Він зірвав кілька великих лопухів, що росли під сосною вище стежки, і обмотав собі обидві підошви. Бігти стало важче, зате безпечніше. Антон помчав далі.
Тим часом Оленка видерлася на одну зі скель, що височіли над бухтою, і згори спостерігала за тунелем. Навколишні скелі та стрімкий кам’янистий підйом на Ведмідь-гору надійно оберігали вхід від сторонніх очей. Якщо не знати точного місцезнаходження, то знайти його було практично неможливо. У бухті, поруч із тунелем, на хвилях мирно похитувався рибальський баркас. Очевидно, саме на нього зносили крам.
Оленка деколи відводила погляд від тунелю й озиралася на стежку, сподіваючись, що ось-ось з’явиться підмога у вигляді загону міліції або хоча б дядька Лева, озброєного кухонним ножем і сокирою для розрубування м’яса.
Світало. Вона поглянула на небо й усвідомила, що в таборі ніколи не бачила такого світанку. «Щось не так, – задумалася вона. – В «Артеку» сонце завжди з’являється із-за Аю-Дагу, а зараз воно зовсім з іншого боку. Це означає, що я на протилежному від табору схилі гори. Але... але це ж тоді Антон і до обіду не добереться до табору!». Оленка уявила, як той біжить, блукає, не може знайти дороги, як знесилено падає, непритомніє і падає у провалля. «Ні!!!» – закричала вона й метнулася до стежки, котрою вирушив Антон. Та не встигла відбігти, як від тунелю почувся галас. Умить сховалася за великий камінь і почула невдоволений голос сивого контрабандиста: