Біля одного з перехресть вівчарка зупинилася, напружилася й підвела вуха, потім зірвалася з місця й за мить щезла за поворотом. Бійці помчали за нею. Антон і охоронці намагалися не відставати. Згідно з покажчиком біля стежки вони бігли до давнього монастиря у бухті Панаїр. Хлопцеві здалося, що собака загубив дорогу, адже Антон не бачив монастиря, коли біг від печери до санаторію.
Раптом здалеку пролунало грізне гарчання. Хлопець побачив спецпризначенців, що залягли за пагорбом з автоматами напоготові. Антон пришвидшив крок, але один із охоронців зупинив його. Тим часом другий охоронець, перекинувшись кількома словами з бійцями, уже викликав когось по рації.
Антон таки кинувся вперед, незважаючи на заборону. Зупинившись на пагорбі позаду бійців, він побачив унизу вівчарку, що стояла лапами на грудях сивого. Той лежав на землі, розкинувши руки, й стогнав. А поруч, притулившись одне до одного, стояли перелякані Оленка, Сашко й Сергій. Спецпризначенець стримав Антона, який хотів уже майнути до товаришів:
– Злочинців було двоє?
Хлопець ствердно кивнув. Боєць пригнувся і помчав до дітей. Підбігши, звалив їх на землю і прикрив собою.
– Не бійтеся, я свій. Де другий?!
Сергій витягнув руку з-під важкого бронежилета, показав на море:
– Десь там, хана йому, розбився. Тільки цей залишився. Один.
На обличчя бандита скрапувала слина з собачого язика, але той боявся поворухнутися, бо кожен найменший порух викликав люте гарчання. Спецпризначенець подав знак своїм, ті збігли на галявину й закували сивого в кайданки. Антон помчав до товаришів.
Охоронець повідомив, що вертоліт МНС приземлився на галявині Ай-Констант і чекає на них там. Двоє з вівчаркою рушили на пошуки загиблого, а ще двоє поставили на ноги очманілого бандита й повели під дулом автомата до вертольота. Сивий ледь плентався, мов п’яний, і щось бурмотів собі під ніс.
На галявині біля вертольота, повернувшись лицем до моря й склавши руки на грудях, стояв огрядний чоловік у тільнику й молився.
Діти ледь пересували ноги, та, побачивши чоловіка, одразу пожвавішали й з криком: «Дядько Леве!» побігли до нього.
Чоловік рвучко обернувся. Напружене обличчя розпливлося в посмішці, він розкинув руки й радо обійняв четвірку горе-
скарбошукачів.
До табору вони потрапили не одразу. Спочатку вертоліт доправив їх у Партеніт, де їх нагодували й одягли. Потім на міліцейському катері відвезли до бухти, де був пришвартований баркас контрабандистів. Група криміналістів-експертів спустилася в печеру й почала дослідження. Туди ж надійшло повідомлення, що в Сімферополі під час зустрічі з кур’єром затримали третього. Оскільки лише діти могли упізнати його й підтвердити факт розмови в печері, їм довелося затриматися у міліцейському відділку до вечора.
Розділ 8
Прощавай, «Артеку»!
Нарешті команда скарбошукачів опинилася в «Артеку». Генеральний директор звелів видати дітям новий одяг і розмістити у медичному стаціонарі. «Розбір польотів» відклали на наступний день.
Черговий лікар оглянув усіх, замастив синці, заліпив пластирем подряпини й поклав хлопців в одну палату, а Оленку в іншу.
Але щойно зачинилися двері ординаторської, Оленка вийшла зі своєї палати й навшпиньки побігла до хлопців. Ті сиділи на ліжках, по-турецьки підібгавши ноги, й щось одне одному доводили.
Сашко сидів обличчям до дверей і першим помітив Оленку. Він посунувся і поплескав рукою по ліжку, запрошуючи сідати поруч.
– Сьогодні я був на волосину від смерті, а ти своїм мужнім криком врятувала мені життя. Верещала ти знатно. Тобі не на скрипці треба грати, а в опері співати. Убивча зброя дівчат. Жоден з нас не зміг би криком вирубати ворога. У ту мить, напевне, усі птахи на Ведмідь-горі перестали нестися.
Діти розсміялися, а Антон поплескав по плечу Сергія й запитав бадьоро:
– Ну що, як тобі пригода на закінчення зміни? Нудьга не з’їдає?
Сергій невдоволено буркнув:
– Пригода нічогенька, але стільки часу й сил дурно стратили.
– Чому це дурно? – заперечила Оленка. – Ми врятували купу цінних історичних пам’яток.
– Однак нам з тих пам’яток нічого не перепало. Дурні ми, треба було хоч по кілька золотих монет приховати, коли міліція обшук у печері робила.
– Але ж їх украдено з музейної колекції.
– Чомусь ти так не казала, коли ми діаманти Міледі шукали.
– Це інакше, бо самим знайти скарб – це не обікрасти когось. Усе чесно, розумієш? А якби ми приховали частину вкраденого, то чим би тоді відрізнялися від злодіїв? Хіба якесь золото й діаманти варті почуття власної гідності?