– Напевне, правда твоя, – погодився Сашко і ліг на бік. – Немає нічого кращого, ніж чиста совість, почуття власної гідності й міцний сон, – додав він трохи іронічно й одразу ж захропів.
Антон поглянув на нього й свиснув:
– Ти диви, уже дрихне. Оце спокій. Ніби й не був кілька годин тому за крок від смерті. Відчувається досвід. У нього вдома щодня такі військові баталії з меншими гавриками, що ого-го!
Оленка уявила, як семеро Сашкових «козенят» ганяють старшого брата «вовка» подвір’ям, весело усміхнулася, вкрила Сашка простирадлом і теж пішла спати.
Наступного ранку «на килим» до начальства дітей не викликали. Натомість до них завітали дядько Лев й директор музею. Чоловіки сиділи на стільцях біля ліжок і розпитували про вчорашню пригоду.
Вислухавши плутану розповідь, яка час від часу переривалася вигуками «Ні! Це було не так! Там було інакше», старий археолог усміхнувся:
– Я ж казав вам, що на картині у гроті не просто так другий вхід було намальовано.
– Але навіщо користуватися таким небезпечним ходом, як підземна річка між гротом та печерою, коли поруч тунель виводить просто на берег? – запитав Антон.
– Може, це був запасний хід, про всяк випадок. А може, півтора століття тому ріка ще не вирувала під землею, і прохід не заливало водою.
Пригладивши руді вуса, озвався дядько Лев:
– А знаєте, я колись не вірив у легенди про Ведмідь-гору. Але коли стояв учора біля вертольота на тій енергетично-магічній галявині Ай-Констант, де завжди збираються чаклуни й екстрасенси, то щиро молився і просив духів Аю-Дагу врятувати вас. І як бачите, вони почули.
– А-а-а, он воно що, – промовив Сашко. – Я думав, що то Олена мене врятувала. А то все духи!
Діти розсміялися, але в цю хвилину у двері постукали й у палату зазирнув генеральний директор табору.
– Ну що, родичі гарбузові, бачу – живі й здорові, якщо регочете на всю лікарню?
Обличчя директора сяяло радістю, тож він прийшов не карати дітей, а милувати.
Цей факт тішив команду скарбошукачів чи не найбільше...
Ось і промайнули три тижні, наче три дні.
Увечері останнього дня на майданчику біля кожного табору розпалили великі багаття – традиційний ритуал перед закінченням зміни.
До ранку в небі над «Артеком» лунали пісні під гітару.
Якось непомітно ніч розсіялася над морем і з-за Ведмідь-гори визирнули перші промінці м’якого вересневого сонця, перегорнувши ще один аркуш в артеківському календарі.
Настав час прощання з дитячою казкою на березі Чорного моря.
Діти переодягалися у домашній одяг і спочатку навіть не впізнавали одне одного, адже звикли до однакової форми. За три тижні вони навчилися по-новому дивитися на всіх, розрізняти людей не за яскравим одягом, а за яскравим поглядом і щирою усмішкою.
Діти фотографувалися на згадку, обмінювалися адресами, «аськами», «мейлами», номерами мобільних телефонів, плакали і заприсягалися у вічній дружбі.
А ще бігали до Мамонтового дерева – старої двохсотлітньої секвої, що росла в парку «Гірського». Своїми по-чудернацьки вигнутими формами вона й справді скидалася на скелет вимерлої тварини. Але не це було основною причиною паломництва до старого дерева. За давньою артеківською легендою, якщо до її гілочки прив’язати стрічку й загадати бажання, воно обов’язково здійсниться.
Тому наприкінці кожної зміни дерево розквітало міріадами кольорових стрічок. З часом шматочки тканини вигорали на сонці, обшарпувалися вітром, тліли під дощем. Але наприкінці наступної зміни до секвої знову приходили артеківці з новими бажаннями, і дерево знову оживало й зацвітало стрічковим різнобарв’ям.
І лише троє хлопчаків та маленька дівчинка не бігали до Мамонтового дерева, не в’язали стрічок і не фотографувалися. Вони сиділи осторонь на своїх валізах, трималися за руки й мовчки дивилися на море. Щоб порозумітися, їм не треба було слів. Їх пов’язувало щось більше, ніж спільні посиденьки біля артеківського вогнища, танці на дискотеках, заняття в самодіяльних гуртках і музеї.
За три тижні вони стали не просто командою, а справжньою сім’єю, якій не страшні жодні випробування. І їм уже не потрібні були обіцянки вічної дружби.
Можливо, вони так і просиділи б, не вимовивши ані слова до самого від’їзду, якби за їхніми спинами не пролунав знайомий хриплуватий голос:
– Гм-гм. Зажурилися, соколята? Скільки років спостерігаю за прощанням артеківців перед від’їздом, а все ніяк не звикну. Щоразу здається, ніби пташки з гнізда навік відлітають. І щоразу клубок підкочується до горла.