— Дуже далеко звідси, в місці, яке я навчився любити.
— Як дивно, що принц Амбера зберіг таке відчуття.
— Яке почуття?
— Любові.
— Можливо, я обрав невірне слово.
— Сумніваюся, — відповіла вона. — Тому що балади Корвіна завжди зачіпають живі струни в душі.
— Пані моя добра до мене.
— І права, — додала вона.
— Колись я складу баладу в твою честь, пані.
— А що ти робив, поки жив у Відображенні?
— Наскільки я пам'ятаю, міледі, я був професійним солдатом. Бився за того, хто мені платив. Крім того, я склав слова і музику багатьох популярних пісень.
— І те, і інше здається мені цілком природним.
— Прошу тебе, скажи, що буде з моїм братом Рендомом?
— Він одружиться на дівчині, моїй підданій по імені Віала. Вона сліпа і не має прихильників серед наших.
— І ти впевнена, що їй буде добре?
— Таким чином вона завоює собі досить знатне становище. Незважаючи на те, що через рік він піде і більше не повернеться. Тому що, все таки, що б про нього не говорили, він — принц Амбера.
— Що, якщо вона полюбить його?
— Невже така річ, як любов, існує насправді?
— Я, наприклад, люблю його, як брата.
— У такому разі, вперше в житті син Амбера вимовив такі слова, і я відношу їх лише на рахунок твого поетичного темпераменту.
— Що б це не було, — сказав я, — тим не менше треба бути твердо впевненим, що для дівчини це найкращий вихід з положення.
— Я давно це обдумала, і я переконана у правильності свого рішення. Вона оговтається від удару, якої б сили він не був, а після його відходу стане однією з перших дам мого двору.
— Нехай буде так, — відповів я, відвертаючись, тому що несподівано мене переповнило почуття туги і печалі — за дівчину, звичайно.
— Ти, Принц Корвін, єдиний принц Амбера, якому я надаю підтримку, — сказала вона мені, — може ще Бенедикту. Про нього нічого не відомо вже двадцять два роки, і один Лір знає, де можуть лежати його кістки. Шкода.
— Я цього не знав. У мене в голові все переплуталося. Будь ласка, не звертай на мене уваги. Мені буде бракувати Бенедикта, і не дай бог, щоб він дійсно був мертвий. Він був моїм військовим наставником і навчив володіти всіма видами зброї. Але він не був жорстокий.
— Так само, як і ти, Корвін. — Відповіла вона, беручи мене за руку і притягаючи до себе.
— Ну ні, не так, — відповів я, і сів на ліжко поруч з нею.
Потім вона відмітила:
— У нас ще багато часу до тих пір, поки подадуть обід.
— І пригорнулася до мене м'яким лагідним плечем.
— А коли подадуть їсти?
— Коли я накажу, — відповіла вона, дивлячись мені прямо в очі.
Так що мені нічого не залишалося робити, як притягнути її до себе, намацуючи застібку пояса, яка покривала її м'який живіт. Під поясом було ще м'якше, а волосся її були зелені, як трава.
На цьому ліжку я подарував їй свою баладу, і її губи відповіли мені без слів.
Після того, як ми пообідали — я навчився мистецтву їсти під водою, про яке розповім докладніше пізніше, якщо в цьому виникне необхідність, — ми встали з-за столу, накритого в високому мармуровому залі, декорованому червоно-коричневими сітями і волосіням і пішли назад по довгому коридору, все вниз і вниз, нижче, аж самого дна, по спіральних сходах, які світилися і сяяли в абсолютній темряві, що оточувала нас. Кроків через двадцять мій брат енергійно сказав: — До біса! — Зійшов зі сходів і поплив вниз поруч з нею.
— Так швидше, — пояснила Мойра.
— І нам ще довго йти, — додала Дейдра, яка знала про це, звичайно, ще по Амберу.
Ми зійшли зі східців і попливли вниз крізь темряву, поруч з освітленими сходами.
Пройшло приблизно хвилин десять, перш ніж ми досягли дна, але коли наші ноги торкнулися підлоги, то стояли ми не на землі, і води зовсім не відчувалося. Кілька невеликих факелів в нішах стін висвітлювали наш шлях.
— Чому ця частина океану, будучи відображенням Амбера, тим не менше так несхожа на все, що ми бачили дотепер? — Запитав я.
— Тому що так і повинно бути. — Відповідь Дейдри викликала у мене тільки досаду.
Ми стояли у величезній печері, з якої в усіх напрямках йшли тунелі. По одному з них ми і рушили.
Шлях був довгий, і я знову втратив відчуття часу. Незабаром почалися бічні відгалуження, з дверима чи гратами, які прикривали входи. Біля сьомого по рахунку такого входу ми зупинилися.
Він був закритий важкими дверима з щільної плити, оббитої металом, двері були у два рази вище мого зросту. Дивлячись на ці двері, я пригадав легенди про розміри тритонів. Потім Мойра посміхнулася посмішкою, що призначалася для мене одного, витягла великий ключ із зв'язки на поясі і засунула його в замкову щілину.