— Знаєш, що мені тільки що прийшло в голову? — Запитав він. — А як ж ти будеш милуватися моєї картиною, коли тут так темно?
— О! Я бачу в темряві, — відповів я, Ми з нею так довго жили разом, що навіть стали друзями.
— А-а, розумію. Мені просто стало цікаво. Посвіти-но мені, щоб я знову міг потрапити додому.
— Добре, — погодився я, беручи в руки передостанній сірник. — Але наступного разу, коли ви захочете відвідати мене, приходьте зі своїм власним освітленням, тому що мені світити буде нічим. Сірники скінчилися.
— Гаразд.
Я запалив сірник, він втупився на свій малюнок, підійшов до нього і знову зник.
Я швидко обернувся і подивився на Маяк Кабре, перш ніж сірник згас. Так, у цьому малюнку відчувалася сила. Та сама сила.
Чи послужить мій останній сірник мені вірну службу?
Я був впевнений, що ні. Мені завжди потрібно було довго концентруватися, щоб використовувати Карту як спосіб утечі.
Що тут можна підпалити? Солома занадто сиру і може не загорітися. Це просто жахливо — мати вихід, дорогу до свободи так близько, і не мати можливості нею скористатися.
Потрібен був вогонь, який протримався хоча б трохи довше сірника.
Мій матрац! Лляний, набитий соломою сінник був висушений моїм власним теплом за довгі місяці — ця солома вже точно буде горіти значно краще, та й льон теж непогане паливо.
Я розчистив перед собою підлогу до самого каменю. Пошукав загострену ложку, щоб розпороти матрац. Чорт візьми цього старигана! Дворкін забрав її з собою. У люті я взявся роздирати матрац голими руками.
Нарешті почувся тріск розірваної тканини, і я витягнув з середини — ура! — Суху солому. Я склав її невеликою купкою, а поруч поклав жмути льону в якості додаткового палива, якщо воно знадобиться. Чим менше диму, тим краще. Він тільки приверне увагу, якщо раптом мимо пройде стражник. Однак, це малоймовірно, бо їжу мені вже принесли, а годували тут один раз в день.
Я запалив останній дорогоцінний сірник і змусив з його допомогою розгорітися сірникову коробку, в якому вона лежала. Палаючий коробку я поклав на солому.
Майже що нічого не вийшло. Солома виявилася лише трохи менш мокрою, ніж я припускав, хоча я і дістав її з самої середини матраца. Але врешті-решт і в ній засвітився трепетний вогник. Для цього мені довелося спалити ще дві порожніх коробки, і я був дуже радий, що здогадався не викинути їх.
Жбурнувши у вогонь третю зім'яту коробку, я випростався, тримаючи солому в руках на полотні і втупився на картину.
Стіна освітилася, коли полум'я піднялося вище, і я сконцентрувався на башті і почав згадувати її. Мені здалося, що я почув крик чайки. Подуло свіжим прохолодним бризом, напоєним солонуватим запахом моря, і по міру того, як я вдивлявся, картина поступово стала реальним місцем.
Я кинув задимлене полотно на підлогу, і полум'я вщухло на хвильку, а потім розгорілося з новою силою. Весь цей час я ні на секунду не відривав очей від малюнка.
Чарівна сила все ще залишалася в руках великого, шаленого Дворкіна, тому що незабаром маяк став таким же реальним, як і моя камера. Потім він став єдиною реальністю, а камера — всього лише Відображенням за моєю спиною. Я почув плескіт хвиль і відчув ласкавий дотик полуденного сонця.
Я зробив крок вперед, але нога торкнулася не вогню.
Я стояв на скелястому піщаному уступі маленького острівця під назвою Кабра, на якому розташувався великий сірий маяк, який освітлював водний шлях для кораблів Амбера ночами. Амбер залишився в сорока трьох милях далі, за моїм лівим плечем.
Я більше не був в'язнем.
10
Я підійшов до маяка і поліз по кам'яних сходах, що вели до дверей його західного входу. Вищі, ширші, важкі двері були водонепроникними. До того ж вони були замкнені. Позаду приблизно в ярдах трьохстах, знаходилась невелика бухта. У ній були прив'язані два човни. Один — звичайний, весловий, інший — легкий парусник з кабіною. Вони м'яко погойдувалися на хвилях, і на них світило яскраве красиве сонце. Я зупинився ненадовго, милуючись на них. Минуло так багато часу з тих пір, як я бачив щось подібне, та й взагалі що-небудь бачив, що ця звичайна картина здалася мені фантастичною, і я насилу придушив ридання, що вирішило вирватися з грудей.
Я відвернувся і постукав у двері.
Після того як, за моїми розрахунками, пройшло досить багато часу, я знову постукав.
В кінці-кінців всередині хтось завозився, а потім двері відчинилися, заскрипівши на іржавих петлях.
Жупен, наглядач маяка, дивився на мене, як би вивчаючи, налитими кров'ю очима, і з рота у нього пахло віскі. Він був приблизно п'яти з половиною футів зросту, але такий згорблений, що нагадував мені Дворкіна. Борода була такої ж довжини, як у мене, тому, природно, здавалася довшою, і вона була попелясто-сірого кольору, якщо не рахувати кількох жовтих плям біля самих пересохлих губ. Шкіра була пориста, як апельсинова шкірка, а вітер і сонце так обвітрити і спалили її, що вона нагадувала приємний колір старовинних меблів червоного дерева. Як і більшість погано чуючих людей, він говорив дуже голосно.