Я злегка посміхнувся.
— Скажи, адже ти тому і прийшов до мене? — Продовжувала вона. — У тебе є якісь пропозиції Еріку, і ти хочеш, щоб переговори вів посередник?
— Можливий варіант, — відповів я, — Тільки мені ще треба все гарненько обміркувати. Адже я зовсім недавно одужав. І мені хотілося бути в зручному, надійному місці, якщо доведеться діяти швидко, на той випадок, якщо я, звичайно, вирішу, що мені краще всього вести переговори з Еріком.
— Думай, що кажеш, — розсердилася вона. — Ти ж знаєш, що я доповім про кожне твоє слово.
— Ну звичайно, — підтвердив я, нічого насправді не знаючи, і тут ж спробував перехопити ініціативу. — Якщо, звичайно, ти сама не вирішиш, що тобі краще мати справу зі мною.
Її брови зсунулися, між ними пролягли крихітні зморщечки.
— Я не зовсім розумію, що ти мені пропонуєш.
— Я нічого не пропоную — поки. Просто я нічого не приховую і не обманюю, а кажу, що точно ще нічого не знаю. Я не впевнений, що хочу домовитися з Еріком. Адже в кінці-кінців…
Тут я зробив багатозначну паузу, тому що сказати, по суті, мені більше було нічого, хоча я відчував, що пауза ця не зовсім переконлива.
— А що, у тебе є інші пропозиції?
Раптово вона схопилася, схопившись за свій свисток.
— Блейз! Ну звичайно ж!
— Сядь і не сміши мене, — відповів я. — Невже я прийшов би до тебе ось так, запросто, простіше кажучи, віддався б на твою милість, якщо б мова йшла про які б то не було пропозиції від Блейза?
Рука, яка стискала свисток, опустилася. Вона розслабилася і знову сіла.
— Може, ти й правий, — сказала вона після тривалого мовчання, — але ж я знаю — ти гравець в душі, і ти можеш зрадити. Якщо ти прийшов сюди, щоб покінчити зі мною, то це було б дійсно нерозумно. Адже хто-хто, а ти повинен знати, що зараз я зовсім не така важлива птиця. Та й крім того, мені чомусь завжди здавалося, що ти добре до мене відносишся.
— Так воно і є, — з готовністю відповів я, — тобі нема про що турбуватися. Заспокойся. Однак дивно, що ти заговорила про Блейза.
Приманка, приманка, приманка! Мені так багато треба було знати!
— Чому? Значить, він все-таки зв'язався з тобою?
— Я волію промовчати, — відповів я в надії, що це дасть мені якусь перевагу, тим більше, що, судячи по розмові, можна було собі уявити, яку позицію займає Блейз.
— Якби це було так, я б відповів йому те ж саме, що і Еріку — «Я подумаю».
— Блейз, — повторила вона.
Блейз, — сказав я сам собі, Блейз, ти мені подобаєшся. Я забув чому, і я знаю, що є причини, по яких так не повинно бути, але ти мені подобаєшся. Я це знаю.
Деякий час ми ще сиділи мовчки, і я відчув сильну втому, але нічим цього не показав. Я повинен бути сильним. Я знав, що повинен бути сильним.
Я сидів зовсім спокійно і, посміхаючись, сказав:
— Гарна в тебе тут бібліотека.
І вона відповіла:
— Спасибі.
Пішла чергова пауза.
— Блейз, — знову повторила вона. — Скажи, ти дійсно думаєш, що у нього є хоча б один шанс?
Я знизав плечима:
— Хто знає? Принаймні не я. Може, він і сам цього не знає.
Раптом я побачив, що вона дивилася на мене широко відкритими здивованими очима. Навіть рот трохи розтулений. — Як це не ти? — Ледве вимовила вона. — Слухай, адже ти не збираєшся спробувати сам?
Тоді я розсміявся, щоб якось згладити її спалах.
— Не базікай дурниць, — сказав я, регочучи. — При чому тут я?
Але щось у глибині душі озвалося на її слова, якась струна, і блискавкою промайнула думка: «Чому б і ні!»
Раптово мені стало страшно.
Здавалося, моя відповідь, що б вона не значила, все ж заспокоїла її. Вонатеж посміхнулася у відповідь і махнула рукою в бік вбудованого в стіну бару.
— Я б із задоволенням випила ірландського.
— Та й я не відмовлюся, — я встав і налив два келихи.
Потім я знову зручно влаштувався на стільці.
— Знаєш, — мовив я, знову зручно влаштовуючись на стільці, — все таки мені приємно сидіти з тобою ось так, наодинці. Хоча, може, це і ненадовго. Принаймні, у мене виникають приємні спогади.
Вона посміхнулася і засяяла.
— Ти правий, — відповіла вона, сьорбаючи вино. — Ось я сиджу зараз з тобою, і мені так легко уявити, що ми обидва в Амбері.
Келих ледь не випав з моїх рук.
Амбер! Це слово гарячою хвилею облило мене.
Потім вона тихо заплакала, і я піднявся, напівобнявши її за плечі, трохи притиснувши до себе.
— Не плач, малятко, не треба. А то мені самому стає якось не по собі.
АМБЕР! У цій назві полягало щось життєво важливе, пульсуюче, живе.