У Річарда з'явилася думка, що у гадюки тепер залишилося тільки три голови.
Обличчя повернулися до нього, на кожному було ясно видно одне і той же питання.
— Володар забрав своє, — пояснив Річард. Він бачив, що всі уважно прислухаються. — Радійте, що серед живих тепер немає ще однієї злої людини. Всі ці люди теж можуть вмирати, незважаючи на те, що захищають смерть.
Солдати посміхнулися, пошепки висловили свою згоду, і почали розходитися по наметах, щоб спробувати врятувати те, що ще залишалося від їх ранкового сну.
Генерал Мейфферт зустрів пильний погляд Річарда, притиснув кулак до серця і теж зник у своєму наметі.
Здавалося, табір складається тільки з наметів і фургонів. У світлішаючій нічній темряві Річард помітив Ніккі, що бігла прямо до нього. У тому, як вона виглядала, було щось незвичайне. Можливо, це були залишки гніву, що недавно бушував у ній, але в темряві важко було зрозуміти напевно.
Її світле волосся, що розметалося від бігу, і вона сама нагадували йому нічного хижака, що насувається на нього, складаючись з напружених м'язів і кігтів. Помітивши залите сльозами обличчя, стиснуті зуби, недавню лють, загрозу, безпорадність і ще щось незрозуміле в її очах, він мовчки ступив убік, запрошуючи, відкинувши полог намету.
Вона увірвалася в намет, подібно штормовій хвилі, що розбилася об мис. Він відступив настільки далеко, наскільки дозволяли розміри намету, оскільки поняття не мав що відбувається, і що у неї на думці.
Він мимоволі скрикнув, коли вона відчайдушно ридаючи впала на коліна до його ніг і обняла їх. В одній руці вона тримала щось, і Річард не відразу розгледів, що це було — біле плаття Матері-сповідниці. Сукня Келен.
— О, Річард, прости мене, — зарюмсала вона, задихаючись від ридання. — Пробач за те, що я зробила з тобою. Я так винна, так винна. — Вона продовжувала бурмотіти ці слова знову й знову.
Він нахилився і торкнувся її плеча. — Ніккі, що…
— Я так винна, — кричала вона, хапаючись за його ноги, як засуджена до смерті благає короля зберегти їй життя. — О, добрі духи! Я так завинила перед тобою.
Він намагався прибрати від своїх ніг її руки.
— Ніккі, що з тобою?
Її плечі здригалися від болісних ридань. Вона підняла на нього очі, поки він піднімав її, взявши за руки. Вона була немов поранена, немов мертва.
— О, Річард, мені так шкода. Я ніколи не вірила тобі. Мені так шкода, що я тобі не вірила. Я повинна була допомагати тобі, а замість цього, на кожному кроці заважала, постійно боролася з тобою. Я так винна.
Йому рідко доводилося бачити людей в такому горі.
— Ніккі…
— Будь ласка, — ридала вона, — Будь ласка, Річард, покінчимо з цим прямо зараз.
— Що?
— Я не хочу більше жити. Це занадто боляче. Прошу тебе, скористайся своїм ножем і припини цю муку. Будь ласка. Я так винна. Я поступала гірше, ніж просто не вірила тобі. Я заважала тобі на кожному кроці.
В його руках вона обвисла, як лялька. Вона плакала гірко і безсило.
— Мені так шкода, що я не вірила тобі. Ти у всьому був правий, абсолютно правий. Я винна, але це — моя помилка і тепер все має бути скінчено. Я винна. Я повинна була повірити тобі.
Вона почала вислизати з його рук. Сівши на підлогу поруч з нею, він обійняв її так, як недавно обіймав Джилліан.
— Ніккі, ти була єдиною, хто змусив мене продовжувати пошуки, коли я готовий був все кинути. Ти єдина змусила мене боротися далі.
Руки Ніккі обвилися навколо його шиї, коли він притягнув її ближче. Вона відчувала, що вся горить від горя, немов у лихоманці.
Вона все ридала і продовжувала бурмотіти щось про те, наскільки їй шкода, що вона дуже винна, що повинна була вірити в нього, що тепер надто пізно, що хотіла б тепер разом покінчити з усім і померти.
Річард притиснув її голову до плеча і шепотів, що все буде в порядку. Його обійми м'яко заколисували, шепіт заспокоював, в голосі не було нічого, крім співчуття.
Він згадував свою першу зустріч з Келен і їх ночівлю в притулок-сосні. У ту ніч її ледь не поглинув Підземний Світ, але Річарду вдалося повернути її назад. Келен тоді теж плакала від жаху і горя, він тоді теж обіймав і заспокоював її.
До тієї ночі ніхто ніколи не обіймав її, не втішав.
Тепер він бачив, що Ніккі теж ніхто ніколи не обіймав, коли вона плакала.
Перебуваючи в його обіймах, відчуваючи тепло, якого вона так потребувала, відчуваючи себе в безпеці, як ніколи раніше, вона задрімала. Він відчув таку радість від того, що може дати їй розраду, що він тихо заплакав, поки вона спала в його безпечних обіймах.
Мабуть він теж заснув, бо коли знову розплющив очі, через легкі стінки намету вже проникало бліде світло. Піднявши голову він побачив Ніккі, яка немов дитина, затишно влаштувалася у нього на руках, не бажаючи прокидатися.