Руслан Горовий
Дев’яноста хвиля міграції
Про автора
Руслан Горовий — автор і керівник відомого проекту «Служба розшуку дітей», головний режисер «Магнолія-ТВ», журналіст, автор та режисер низки документальних та короткометражних ігрових фільмів.
Народився і виріс у Конотопі Сумської області. Після розвалу СРСР кинув навчання і подався у мандри Європою.
Після повернення з-за кордону зайнявся журналістикою, працював в регіональних та центральних телекомпаніях. 1998 року почав працювати в телекомпанії «Магнолія-ТВ», де з 2001 року займається розвитком проекту «Служба розшуку дітей». За роботу над проектом був відзначений Орденом Святого Архистратига Михаїла та почесним званням заслуженого журналіста України.
В Інтернет-просторі також відомий під прізвиськом «Морж», яке отримав за «зимове купання» в ополонці в одному з сюжетів програми «Ситуація», коли роз’яснював, як рятувати себе при потраплянні під кригу.
Окрім журналістики бере участь у дубляжі фільмів українською мовою, знімає короткометражні та документальні фільми, пише вірші та прозу, створює та виконує пісні на власні тексти.
Останні творчі здобутки Руслана Горового — документальний фільм «Київський потоп» про Куренівську трагедію 1961 року та книжка «Гагарін і Барселона».
…всі почуття, які викликають герої Горового, — живі, гострі, бурхливі. Такі читацькі емоції викликає, як правило, саме література — а не її подоба. Це — моє приватне, читача, розуміння, як розрізнити серед потоку писанини літературу…
Дев’яноста хвиля міграції
Повість
— Прізвище? Ім’я та по батькові? Відкрийте рота! Візьміть папери, на турнік, потім до стоматолога і далі по коридору до інших лікарів. Нікого не минати. Картки перевірятимемо. Наступний!
— Прізвище? Ім’я…
Приписна комісія, мабуть, найкраща модель хаосу у світі. Незважаючи на чіткі матюки військових та репетування лікарів, рух допризовників коридорами будівлі, де засідає комісія, ніяк не вкладається хоч якусь схему.
Впавши з турніка під час другого підтягування й викликавши загальний регіт інших хлопців, я відмітив свій «результат» у дебелого лейтенанта й вислизнув на вулицю перекурити (стоматолог небагато втратить, якщо загляне мені в зуби пізніше).
Споруда, де ми проходимо комісію, одноповерхова і дерев’яна. Вік її сягає у глибоку давнину. Здається, тут жила колись вельми пристойна родина, коридорами гуляли молоді панночки, а господар, мабуть, дрімав на ґанку в кріслі, кидаючи погляд на луг. Тепер замість лугу навколо розкинувся смітник, а будинок, заквацьований кількома шарами фарби різного кольору, окупували вояки й лікарі, котрі мали в недалекому майбутньому загнати нас у військо.
Я зайшов за ріг споруди. Там уже курили кілька хлопців, зокрема з моєї школи.
— Я в танкісти піду, — казав один, не випускаючи цигарку з рота й одночасно справляючи нужду на стіну будинку. — У мене й батько у танкових військах служив… начальником клубу.
— А я хочу в прикордонники, — інший хлопець час від часу виглядав за ріг, щоб не надійшли військові. — У мене брат на румунському кордоні. Він каже, що прикордонники — то щит батьківщини, а всі інші — лише шурупи в тому щиті.
Від усього почутого чомусь стало сумно. Надворі 1993-й рік. Мені 17 років, ще трохи — і я розчинюся в тому, що зветься армія. Усе моє нутро протестувало проти такого розвитку подій:
— А я не піду в армію! Нехай танк там служить, він залізний, йому байдуже.
Хлопці замовкли й подивилися на мене. Першим порушив тишу Сашко, мій однокласник:
— Ти що, дурний?! В інститут тебе не візьмуть — факт. І що далі? А так хоч щось інше, окрім нашого Задрипанська, побачиш!
— І так побачу, без кирзачів, — я викинув недопалок, покрутив у руках картку для відміток, — я своє «відслужив» уже. І так через батька виріс на тумбочці днювального в стройбаті. А ви, пацани, — уперед, за орденами!
— Та пішов ти!
Розумні люди готуються «закосити» від армії з найперших відвідин військкомату. Я ж за гульками та гітарним бренькотом під під’їздами про це якось не думав. Тепер доведеться виправляти. Блукаючи від кабінету до кабінету на комісії, я уважно слухав і спостерігав. Як на біду, здоров’я у мене вистачило б ще на двох призовників. Щоправда, одна зачіпка таки знайшлася — коли мені сповнилося лише рік і три місяці, я частково втратив зір на одному оці. Історія темна й малоприємна, бо побічним ефектом залишилася косоокість, однак цього разу вона мені виявилася на руку.