— Хто ті особи, з якими ви перетинали кордон, і хто був ініціатором?
— Я не знайомий із цими людьми, я гуляв біля мосту, а потім усе сталося так швидко, всі побігли і я побіг, а тут поліція… Я злякався.
Пані посміхнулася. Однак кивнула мені головою і переклала. Поліцейський подивився в мої папери.
— У вас ваучер не в Губин, і до того ж ви вичерпали всі терміни.
— Вибачте. Це теж порушення німецького законодавства?
Перекладачка знову посміхнулася і щось довго перекладала німцеві. Той кивав головою і записував.
— Зараз вас сфотографують для картотеки. Завтра зранку відвезуть на кордон і віддадуть польській поліції. Пан офіцер дасть папери, де ви підпишете обіцянку більше не порушувати кордон Німеччини.
Я кивнув. Закурив ще одну цигарку.
— І ще, — пані уважно глянула на мене, — наступного разу не перетинайте кордон у цьому ж місці. Їдьте на північ, до Франкфурта.
Я поглянув на офіцера. Той не звертав на перекладачку жодної уваги і щось дописував у паперах.
— Навіщо ви це робите? — спитав я в жінки.
— У мене батьки з Волині.
— Справді, земля кругла.
— Ви, юначе, навіть не уявляєте наскільки…
«І знову — здрастуйте!» Саме так хотілося сказати, коли мене передавали полякам на мосту в центрі Губина. Доки німці віддавали їм мої папери, я мовчав. Коли ж зняли кайданки і повели на інший бік мосту, я не витримав:
— Хлопці, тільки не бийте.
— Овва, а ти польською добре говориш.
— Мав час навчитися. Мужики, а що мені буде?
— Не сци! Штамп залишити Польщу за 24 години в місці в’їзду.
Увіткнувши штамп у паспорт, один із поліціянтів відвів мене вбік:
— Так, козаче. Слухай уважно. Ти давай швидко з міста. І без жодних порушень, щоб ніде не зачепила поліція. Далі шуруй на північ. Тут уже переходити не можна. Адью! Але й шереху ви вчора наробили на автобані.
— Дякую.
Після цієї розмови я зрозумів усе остаточно про кордон Польщі з німцями. Для всіх без винятку з боку Польщі це сприймалося гра. Одні тікали, інші ловили, їх відпускали, а вони знову тікали до німців. Усі все знали, усі на всіх заробляли. Зацікавленими в недоторканності кордону були лише самі німці. Я відійшов від мосту, купив води. На мене чекав Франфуркт-на-Одері, або на Одрі, як називали цю річку поляки…
— Вилазь! — У багажнику старого «Опеля» важко лежати майже годину, окрім того після темряви мене засліпило сонце. — Вітаю в Німеччині!
— Ось тобі, Мареку, трошки грошей, — я розрахувався з таксистом і збіднішав на сто п’ятдесят марок.
У Франкфурті я вирішив не ризикувати й відразу домовився з таксистом. Поляк виявився чесним і відпер мене аж на сорок кілометрів углиб Німеччини.
— Бувай, Русмане! Відразу бери квиток до Берліна, не маяч тут, а там шукай, де відразу можна здатися. Доки не потрапив у поліцію.
До Берліна я приїхав надвечір. Місто нагадувало величезного монстра під час мутації. Скільки сягало око, я бачив крани, монтажні ліси та забудови. Місто після падіння Стіни швидкими темпами наздоганяло своїх по-справжньому європейських побратимів. Купивши мапу міста, я забрався до С-бану (метро, що ходить над землею десь на рівні третього поверху) і поїхав кататися. З вагона Берлін мав ще гірший вигляд: сірий і розмальований графіті до рівня, куди діставали руки підлітків. На душі було гидко. Це явно не те місто, де я б хотів залишитися. Треба їхати далі. А для цього потрібні гроші.
— От ти даєш! Тут без знайомих не виживеш, — ми йшли з дівчиною по невеличкому засміченому провулку. — Тобі просто пощастило! Якби тебе знайшли вночі в зоопарку, то точно відправили б додому.
Дівчину звали Агнеса, або Агнешка, бо батько її був поляк. Ми випадково зустрілися в зоопарку, де вона попросила запальничку. І ось у мене вже є перша знайома в чужому і не надто привітному для чужинців місті. Ми йдемо до старої, побудованої років з двадцять тому п’ятиповерхівки. Її мають знести, а поки що квартири окупували ті, хто не має даху над головою. Така собі комуна з бродяг, хіпі та інших різношерстих товаришів.
— У нас тут добре. Навіть світло не відімкнули. Щоправда, час від часу поліція облави влаштовує, та я покажу, куди тікати. У крайньому разі я знаю ще кілька таких будинків. Ми тут удвох з однією румункою співаємо на площі. Можеш нам допомагати. Трішки заробиш.
— А чого з дому пішла?
— Вічний конфлікт між батьками та дітьми. Я цю країну ненавиджу. Усі ці розпорядки, правила. Ти ще не знаєш, що таке німецький педантизм. А я люблю волю. Love! Not war!