У кімнаті, яку я зайняв, знайшлись навіть матрац і запинало на вікні. Не повірите: у дівчат була навіть пральна машинка-автомат. Щоправда, заборонялося вмикати світло ввечері, щоб не накликати поліцію.
Утрьох із дівчатами я їздив на Леопольд-плац. Вони співали під дві гітари, а я неподалік малював костел, будинки та людей.
— Diese Zeichnung wird verkauft? Wieviel kostetsteht? — біля мене стояв чоловік у плащі та капелюсі. Він розглядав магазинчик, який я малював з натури.
— Агнешко, що він від мене хоче?
— Питає, чи не продаси малюнок! — вона перервала пісню й підійшла до нас.
Доки вона спілкувалася з німцем, я закінчив малюнок. І простягнув його чоловікові в капелюсі.
— Скажи йому, що це подарунок.
— Ти що, дурний, я вже двадцять марок випросила. Це власник магазину. Він питає, чи можеш ти намалювати ще три його кафе, він дасть за кожен малюнок по двадцятці.
Випадок із власником магазину дав мені можливість чесно заробляти, не привертаючи нічиєї уваги. За весь час моїх мандрівок не було жодного разу, щоб поліція перевірила документи, коли я малював. Я зробив невеличкий розкладний мольберт, купив чорнило та запасні аерографи. Приїжджаючи автостопом у якесь невелике німецьке містечко, я знаходив щось цікаве в центрі, сідав навпроти і починав малювати. За кілька хвилин мене помічав господар, і майже завжди я заробляв і на «бутер», і на «брот», тобто на хліб із маслом.
— От суки! — я стояв за рогом будинку й виглядав у наш провулок. Там біля нашої «комуни» стояло кілька поліцейських легковиків і бісик-фольксваген. — Яке падло світло не вимкнуло?!
Я трохи затримався — саме малював кафе на іншому кінці Берліна, а тепер стояв і спостерігав, як поліція вигрібала з надр відселенки її різношерстих мешканців. Цікаво, Агнешку взяли? І що далі? Там залишилися речі. Добре хоч документи тримав біля себе. Дякую тобі, Агнешко, що привчила залишати гроші в камері зберігання на вокзалі. А то б зараз завіялися й ті майже півтори тисячі марок, які я встиг «намалювати».
— Ауфідерзейн, майн лібе фройнд, — буркнув я сам собі під носа і пішов подалі від «комуни». На душі — бридкіше не придумаєш. Розмірене життя, до якого я вже звик, розкололося, мов дзеркало.
— «Видели ночь, гуляли всю ночь до утра-а!» — я тинявся по Трептов-парку, наспівував і сьорбав пиво.
Мольберт я завіз і залишив там, де гроші, — у камері схову. А от, де ночувати, так і не зміг придумати. У парку ще гуляли люди, тож бродив і я. Згори на мене дивився радянський Солдат. Дівчинка, яку він тримав на руках, здавалося, боялася мене і горнулася до велетня із мечем.
— Dich! Gehe hierher! Schnell, schwein, — метрів за п’ятнадцять від себе я побачив бритоголових.
Один із них кричав саме мені. Виконувати наказ і підходити до зачохлених у шкіру бугаїв особливого бажання не було. Швидко глянувши в різні боки, я побачив, що є відступ до алеї. Повернувшись до нациків, я зігнув правицю в лікті, показавши їм відому комбінацію з двох рук.
— Пішли на хрін, підари!
Я біг так швидко, як тільки міг. Позаду, здавалося, біжить стадо бугаїв. Ковані армійські чоботи нациків викрешували іскри з бруківки. Пізні пішоходи сахалися в різні боки. Я почув, як одна старенька німкеня крикнула на ґвалт: «Поліція!» Був момент, що я навіть відчув дихання переслідувачів у себе на потилиці. Рвонув щодуху, побіг просто через дорогу, мало не налетівши на машину. Ззаду долітало вишукане німецьке матюччя. «Якщо доженуть — уб’ють! Точно». Ця думка додала мені сили. Я трохи відірвався. Утім, бриті не кинули переслідування. Неподалік я побачив вхід до А-бану. Залетів, неначе метеор. У цю мить я навіть був не проти здатися поліції. Краєм ока помітив, що на станцію прибуває електричка. Я перестрибнув через турнікет і шкереберть полетів сходами вниз. Падаючи, побачив нациків, що забігли теж і наштовхнулися на двох полісменів, які спершу кинулися за мною. Я рвучко підвівся і стрибнув у вагон. Двері зачинилися, я ще раз показав їм комбінацію з двох рук. Німкеня, яка з маленьким хлопчиком сиділа неподалік від дверей, перехрестилася.
— Іншудеген зи бітте, вибачте, — промовив я.
Електричка шугонула в тунель…
— Оце ти даєш! Так, кажеш, в армію не хочеться? — я сидів у кабіні фури, або «Тіри», як їх тут називають. Водій-ленінградець був середнього віку і дуже веселий. — А що в Гамбурзі будеш робити?
— Ще не знаю, малюватиму, а може, здамся як біженець, хоча… Навряд чи… Немає історії в мене, доказів, що мене «пресують» на батьківщині. Казка про страхи в армії їх не зворушить.
Володьчину фуру я спіймав на виїзді з Берліна. Ставши біля АЗС, я написав на аркуші «Hamburg» і поставив мольберт на узбіччі. Ніхто не спинявся. Тоді я взяв і дописав знизу російською: «Очень нужно!!!» За двадцять хвилин це дало результат — спинилося синє «Рено», з якого визирнув Володя: