— Раз очень нужно, марш в кабину!
— Я часто в Гамбурге бываю, — Володя розповідав увесь час, незалежно від того, слухав я чи спав, — он мне Питер напоминает. Такой же серый, разве что «Авроры» не хватает.
«Рено» зупинилося на відстій. Ми з Володею сіли їсти.
— Я в Гамбурге в порт еду. Попробую тебя там пристроить к пацанам знакомым. Поживешь на корабле, там полиция редко бывает.
— Їжа буде за півгодини, — голос Мадлен, чергової у відділенні «Червоного хреста», звучав суворо, однак насправді вона добре ставилася до різного непотребу, що збирався тут. — Русмане, загаси цигарку, бо підеш на вулицю!
Я кивнув у відповідь, загасив недопалок об порожню пачку. «Червоний хрест», або німецькою «Ротен Кройц», знаходився неподалік від центрального вокзалу Гамбурга. Сюди я навідувався нечасто, лише коли затримувався в місті й не хотів їхати в порт поночі. У комуні біля собору можна було переночувати, хоча не більше однієї ночі за один раз, а зранку — піти поїсти до вокзалу.
І ось я чекаю. За кілька столиків від мене сидить кенієць. Двометровий негр навіть не чорний, а чорно-синій. Волосся на голові коротке і нагадує металеву стружку. На лобі і збоку на голові видно шрами, мабуть, спогади про охоплену війною батьківщину. Негр, схоже, усю ніч не спав, бо очі в нього червоні, як розжарена вулканічна лава. Для повного сприйняття картини додайте сюди білосніжний спортивний костюм, кросівки і… «Тетріс» у руках кенійця. Себто сидить за столом двометрова макака, вбрана в усе біле і грається дитячою іграшкою. За кілька столиків — я, ще далі за стійкою — Мадлен. Більше нікого. Над Гамбургом тільки-но зійшло сонце. Аж раптом тишу вулиці розривають якісь звуки. Ще за мить через величезне вікно я бачу постать Акселя.
— Deutschen — große Nation! Emigranten — nach Hause! Schmutzigen Schweine! — горлопанить той на всю вулицю.
Я вже добре розумію німецьку. Аксель посилає всіх таких, як ми з кенійцем, під три чорти. Фрау Мадлен лише посміхається і хитає головою. Аксель — місцева знаменитість. Років йому десь за п’ятдесят. Невисокий. Довге, скатане в пацьорки волосся звисає пасмами, як у паршивої вівці. Борода більше схожа на віник. На Акселі, незважаючи на теплу пору, якийсь светр і розірваний на плечі сірий плащ. Джинси мають такий вигляд, ніби він зняв їх з мертвого, котрий загинув під час вибуху. Загалом, щоб мати такий вигляд, як у Акселя, треба ще добряче постаратися, адже ціла купа організацій, на кшталт «Червоного хреста», з радістю подарує нужденному все — від трусів до шуби. Однак Аксель — це окрема тема. Років із десять тому в нього, колишнього науковця, зірвало дах. Аксель чи то десь вичитав, чи то сам придумав якусь релігію, в яку тепер свято вірив. Усе інше його не обходило, хіба що емігранти, які заполонили Гамбург.
— Шмуцен, швайне! — зазвичай вигукував він просто в обличчя прийшлим.
Аксель ішов вулицею і штовхав перед собою тачку із супермаркету. Це була його, так би мовити, «хата» — усі потрібні речі. До «Ротен Кройц» з тачкою не пускали. Аксель, як завжди, припнув її на велосипедний замок біля входу.
— Гот іст грос (Бог — великий)! — викрикнув він замість привітання і зробив якийсь жест, що заміняв йому хресне знамення.
Він сів за дальній столик біля вікна, щоб бачити тачку.
— Їжа буде хвилин за п’ятнадцять, — повідомила фрау Мадлен.
— Шайзе (лайно), — відповів Аксель і висякався в рукав плаща. Їдальню почав наповнювати сморід.
Аксель роздивився навкруги і помітив негра. Очі Акселя ледь не вилізли з орбіт. Він тицьнув пальцем у кенійця і промовив до мене:
— Дивися, мавпа в Гамбурзі!
Репліка була слушною, однак, погодьтеся, не від Акселя, більше схожого не на людину, а на вбраного в дірявий плащ орангутанга. Я промовчав. Аксель зробив кілька спроб роздратувати кенійця, але той, здається, не розумів жодної мови, окрім рідної, або не хотів зв’язуватися. У приміщенні запанувала тиша. Я відкинувся на спинку стільця, вирішуючи дилему: йти курити зараз чи потім, коли можна буде взяти каву.
Усе сталося раптово. Щось гримнуло. Наступної миті я бачив усе, як у сповільненій зйомці: Аксель закриває голову руками й падає на підлогу. Поруч, так само закрившись руками, падає багатокілограмова туша в білому спортивному костюмі. Обидва тіла на підлозі стискаються, я майже фізично відчуваю їхній жах.
— Zeit zu frühstücken, — чую голос фрау Мадлен, яка, рвучко піднявши залізний ролет, що відділяв кімнату від кухні, визирнула в залу. — До сніданку!