І раптом вона побачила дві фігури, що завмерли на підлозі, обхопивши голови руками.
— Русмане, що сталося?
— Нічого дивного, фрау Мадлен, — я обережно переступив через розбитий на друзки «Тетріс», а потім і через чоловіків, які потроху приходили до тями. — Відлуння війни.
Я взяв каву, вийшов на вулицю й підкурив. Дикість. Центр Європи. Багатомільйонне місто заповнили тайці, турки, африканці, вихідці з колишнього СРСР. Ці невдахи, втікаючи від свого минулого, не приносять сюди нічого, а тільки беруть. Гребуть марки в соціалах, крадуть у магазинах, грабують один одного та торгують наркотиками. Це і є краще життя? Заради цього дехто подолав тисячі кілометрів, зазнав принижень і страху бути спійманим і повернутим силоміць назад? Емігрантський страх змішався тут зі страхом протилежної сторони — страхом німців перетворитися на націю без країни, бо її вже фактично окупували. Саме цей страх кинув і кенійця, і німецького бомжа на підлогу «Ротен Кройц». За що б не прийняли звук залізного ролета, що його стрімко підняла фрау Мадлен, двометровий син чорного континенту і божевільний німецький бродяга, — ними керував саме страх. Їсти перехотілося.
«От тобі й мавпочки», — сказав я сам до себе, збив попіл, що впав на піджак, і пішов у напрямку підземки…
Красти мене навчили самі німці. Німецька молодь здебільшого не хотіла ані працювати, ані вчитися. Наркотики, грошова допомога від уряду з безробіття, марихуана, пиво та філософствування. А працюють нехай ті, хто приїхав сюди з інших країн.
— Ти зрозумій, Русмане, — казав мені Густав, з яким ми ділили каюту на одному з буксирів у порту, — річ не в тім, хочу я працювати чи ні. Річ у тім, що наша влада сама зробила так, що в цьому немає потреби. Не працюючи, я отримую не набагато менше, ніж якби десь мив вікна або прибирав вулиці. А все життя кріпити фари до мерседесів чи сидіти в офісі з перервою у кілька днів на рік, я не хочу. Я вільна людина.
Ми з Густавом блукали величезним супермаркетом, розмовляли і, хоч як дико це звучить, пили пиво. Зазвичай ми заходили у великі продуктові крамниці. Брали тачки і майже відразу кидали туди по свіжій газеті. Причому так, щоб вона перекрила собою передок тачки. Далі ми блукали залами, брали їжу й розкривали по банці з пивом. Звісно, слідкували, щоб у ті моменти, коли ми його сьорбали, поруч не тинялося нікого з персоналу, а також щоб не потрапити в об’єктив камер. Для цього треба було лише спинитися в проході з торця вітрини або стелажа, адже здебільшого камери спрямовано вздовж рядів, щоб потрапляла якомога більша частина зали.
— Люблю французький сир, — Густав розгорнув упаковку і витяг кілька трикутників плавленого «Президента». Скинув фольгу, кинув у рота шматок, зиркнув навколо і запив пивом. — Ось ти, Русмане, малюєш, а на біса воно тобі треба?
— Що ж мені, красти? І курити хочеться. І вдягатися не в те, що можна взяти в соціалі.
— Дурне. Шмотки — не проблема. Гроші також. Сьогодні вночі продемонструю. У нас тут є одна тема.
— Стоїш тут, граєшся та підгодовуєш собаку, — Густав помітно хвилювався. Піт на лобі виднівся навіть у світлі неповного місяця. — Ми тебе покличемо.
Ми приїхали вп’ятьох на околицю Гамбурга. Якась промзона, звалище старих машин і купа складів, огороджених сіткою. Друзі Густава, такі ж самі придурки, як і він, бачили, як удень до складу розвантажували горілку та цигарки. Склади вартувала зграя собак, однак господарі чи то їх не годували, чи, може, ображали якимсь іншим чином. Тож із чотириногими вартовими ми досить швидко домовилися за допомоги ковбаси. Щоб вони не заважали, я, перелізши через сітку, залишився з ними й водночас роздивлявся підступи до складів, а інші пішли вглиб території. Час від часу до мене долітав звук пилки по металу, якою хлопці спилювали навісний замок складу, та матюки.
— Їжте, фашисти, — промовляв я до собак, кидаючи їм шматки ковбаси, — бо зранку хазяї нагодують чоботом під ребра.
Хотілося курити, але я тримався. Не дай Боже, хто помітить. Минуло хвилин двадцять. З боку складу почулися незрозумілі звуки, а потім голоси. Розмова відбувалася на підвищених тонах. Я прислухався, так само як і собаки.
— Тс-с-с, тихо. Їжте! — я кинув їм ще кілька шматків ковбаси.
Хлопці тягли до сітки якісь мішки. Першим ішов Густав. Обличчя пашіло від злості.
— Dummkopf, іdiot! — він кинув біля мене величезний білий мішок. — Я, Русмане, таких ідіотів вішав би. Тільки ніч пересрали!
Я заглянув у мішок, доверху набитий пакунками з пральним порошком, жіночими прокладками і дитячими підгузниками.